Сюецінь Цао - Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі

так. Але невже бува, щоб врешті нас не наздогнала осінь? В Село тополь сріблястих я дивлюсь і чую стогін мешканців нещасних, А в Гаї кленів темних вторять їм[100] душ неприкаяних ридання часті. Минають дні. Не видно вже могил. На пустку і бур’ян іде у наступ. А скільки мук терпіти бідаку, щоб нинішній жебрак та став багатим! Та вічне коло й квітам на віку, весна — світає, осінь — час смеркати. Якщо вже смерть йде за життям услід, — од неї хто ж бо знайде порятунок? Та кажуть, що на Заході росте посо — рослина, в ній чудесний трунок: Того, хто став під нею, жде дарунок — життя продовжить дивовижний плід! Тягар розуму[101] Коли і нерви, й сили всі — до краю — Підлеглі лише розуму — і тільки, Крокує доля всупереч удачам, Й від розуму не радісно, а гірко! Такому серцю битися у скрусі Судилося, як видно, до народин, Душа покине плоть уже порожня, Адже по смерті пильнувати годі. Приміром: у сім’ї життя багате, Спокійні люди, не чекають лиха, І раптом результат: вона розпалась, І закрутились всі в життєвих вихрах... Ось тут згадаєш: помисли та думи, Коли підлеглі світським хвилюванням, Життя пливе, і в цих одвічних хвилях Воно, як в третю варту сну тривання. Загуркотіло раптом — уявімо! — Каміння купа від палацу — пробі! Згасає сумно сонце — уявімо! — Неначеб ліхтаря останній пломінь... Так є, на жаль: всі радощі буденні Ведуть лиш до трагедій люд сердешний! Журюся, позаяк у світі тліннім Нікому невідомий день прийдешній! Коли сторицею платив...[102] Коли сторицею платив, — Як жив на світі білім, Він зглянеться — будь певен ти — Спаситель-благодійник! Щаслива мати, й щастя в тім, І сподівання