Олександр Медведєв - Танці утрьох

Її ніс і щоки були червоні від сліз.

— Давно?

— Сорок хвилин тому. Вона заглянула до мене в кабінет, якось так дуже дивно посміхнулася, махнула рукою і закрила двері.

Ольга Михайлівна висякалася.

— Мені бабуся розповідала про подібні речі. Але я тоді мала ще була, не вірила їй.

— У що була одягнена Марина? — спантеличено запитав Кононов.

— У сірий голландський костюм, вона його дуже любила. Їй навіть Юра, наш дизайнер, зробив зауваження, що в одному й тому самому одязі більше десяти разів на рік на роботі з’являтися не можна. А вона сміялася і говорила, що він їй дуже подобається.

— А вона нічого не говорила вам?

— Ні, нічого. Тільки посміхалася. Так страшно. Ніби їй хтось розтягнув рот!

Раптом у двері постукали. Усі обернулися і кожен був готовий до найгіршого.

— А, це ви, Петре Івановичу, заходьте, — владно сказала Ольга Михайлівна. Відразу стало зрозуміло, що ця жінка звикла командувати і роздавати вказівки.

— Проходьте, ну чого ви стали на порозі!

Чоловік пенсійного віку, названий Петром Івановичем, був одягнений зовсім просто — спортивний костюм, тужурка, шарф. «Напевно, вахтер. Або сторож», — подумав Кононов.

— Це Петро Іванович, наш електрик, — представила гостя Ольга Михайлівна.

Чоловік сів поруч з Кононовим. У кабінеті запахло перегаром, гасом, насінням і горілою проводкою.

— Я, власне… — невпевнено почав електрик. — Дівчата сказали…

— Ми вас уважно слухаємо, — строго, немов вихователька в дитячому садку, сказала Ольга Михайлівна і запобігливо глянула на Кононова.

— Дівчата казали… хто бачив, хай прийде до вас.

— А що ви бачили? — запитав Кононов.

— Не що, а кого, — Петро Іванович підняв угору вказівний палець, ніби хотів сказати, що Бог є на небесах і все бачить.

— Кого?

— Та кого-кого, покійницю, Мариночку, — спокійнісінько відповів електрик.

Очевидно, він був п’яний настільки, що не зовсім розумів зміст власних слів. Якби він був єдиним свідком, імовірно, з ним ніхто б не розмовляв. Але ситуація вимагала того, що до показань електрика варто було прислухатися.

— Де ж ви її бачили? — поцікавився Пельш.

— Як де, біля центрального входу. Я сьогодні саме Васильовича замінив…

— Це наш вахтер, — пояснила Ольга Михайлівна.

— Отже, сиджу, і раптом бачу — покійниця виходить. Вона мені ще рукою помахала. Я їй сказав «усього найкращого», я так зазвичай усім говорю, хто виходить.

— А вам не здалося дивним, що покійниця вийшла з будинку? — Глузливо запитав Пельш.

— У мене піт виступив від страху. Не кожен, знаєте, день таке побачиш. Я тричі прочитав «Богородице, Діво, радуйся» — мене мама навчила, коли я ще малим був, ось таким — Петро Іванович відміряв на око на ніжці столу сантиметрів двадцять від підлоги і тицьнув рукою.

— І ви ні до кого не пішли, нікому не розповіли? — недовірливо допитувався Пельш.

— Як це ні до кого, та я ж до вас прийшов, дівчата ж сказали.

— А якби дівчата не сказали?

— То і не прийшов би.

— Чому?

— Та розумієте… Як вам сказати… Взагалі я непитущий, але іноді люблю перехилити чарку. А коли вип’ю, мені таке ввижається. От недавно дружину покійну бачив. Кому про таке розповідатимеш? Скажуть, дурний.

— А куди пішла Марина після того, як ви побажали їй усього найкращого? — поцікавився Пельш.

— Як це куди? На вулицю!

— А що вона робила на вулиці? Сіла в автомобіль, побігла, щезла?

— Не знаю, не бачив. З мого стільця не видно, що там на вулиці робиться. Покійниці вони на все спроможні…

— Що? — гаркнув Кононов, якому ця містична історія починала вже набридати.

Петро Іванович перелякався не на жарт.

— Може, я краще піду… — промимрив електрик і пішов до виходу. — Можна?

— Можна, ви вільні, — відповів Кононов.

— Ми, мабуть теж підемо. Потрібно оглянути будинок. Якщо ще хтось прийде, скажіть, щоб почекали, — скоромовкою мовив Пельш і, узявши Кононова під руку, майже силоміць витягнув його в коридор.

Ольга Михайлівна кивнула на знак згоди.

У коридорі було темно і прохолодно. Кононов і Пельш вийшли у фойє. Кононов озирнувся. Фойє здалося йому знайомим.

— Послухай, Ігоре, ти тут раніше був коли-небудь? — якомога спокійніше запитав Кононов.

— Звичайно був, — відповів Пельш, глибоко дихаючи.

— А що ти тут робив, якщо не секрет, манекенниць у кафе заманював? — спробував пожартувати Кононов.

— Володю, ти часом з глузду не з’їхав? Та це ж колишній Будинок Політпросвіти. Нас сюди в інститутські роки силоміць приводили під час святкування червоних дат календаря і ювілеїв різних іменитих дідусів. Це потім його під будинок моди здали.

Кононову справді здалося на хвилину, що зі здоров’ям у нього не все гаразд. Хто-хто, а він бував тут