Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

— Містер Сібрайт уже отямився, — додав.

Бленд — бо це був, певно, таки Бленд — підійшов до мого ліжка і витріщився на мене. Широка посмішка наче застигла на його обличчі — чи навіть поширшала. Але зеленкуваті очі були холодні, гострі та скрижанілі.

— Привіт, бебі, — сказав він. Говорив майже пошепки: хрипко і таємниче — наче в нього були проблеми з гортанню. — Я — Бленд. Доглядатиму тебе.

Я спіймав себе на тому, що нервово зібгав у кулак простирадло, але вчасно схаменувся. Спокійніше, сказав я собі. Розслабся. Не підганяй події.

— Привіт! — також озвався до нього, і голос мій прозвучав, мов натягнута струна. — Тобі нема потреби мене доглядати. Де Зальцер? Хочу з ним поговорити.

— Доктор Зальцер, бебі! — докірливо виправив мене Бленд. — Будь шанобливим!

І підморгнув Хопперові.

— Побачиш його завтра.

— Хочу бачити його просто зараз, — вперто повторив я.

— Завтра, бебі! Доктор також має трохи відпочити. Якщо тобі щось потрібно, скажи мені. Я — головний на цьому поверсі. І все тут залежить від мене.

— Мені потрібен Зальцер, — сказав я, намагаючись контролювати свій голос.

— Я ж тобі сказав — завтра, бебі! А тепер заспокойся. Зроблю тобі укольчик, і ти заснеш.

— Містер Сібрайт вважає, що він — детектив, — зненацька сердито озвався Хоппер. — І каже, що доктор Зальцер когось убив.

— Доволі нешанобливо: але яке це має значення? — сказав Бленд, беручи з таці коробку і набираючи у шприц якусь рідину.

— Це таки має значення: в нього галюцинації, — сердито озвався Хоппер. — Так написано у цій книзі. Не розумію, чому цей тип повинен бути в моїй палаті. Він мені не подобається, бо може бути небезпечним.

Бленд хрипко засміявся.

— Кумедно чути від тебе таке. Помовчи, любий! У мене багато справ.

І Бленд вставив голку в шприц та почав набирати в нього безбарвну рідину.

— Я поскаржуся докторові Зальцеру, — сказав Хоппер. — Моєму батькові це не сподобається!

— Хай твій батько йде під три чорти і ти разом із ним! — нетерпляче вигукнув Бленд, підходячи до мене.

— Гаразд, дай мені свою праву руку!

Я різко сів на ліжку.

— Не коліть мені цю гидоту, — сказав йому.

— Облиш, бебі; я все одно тобі це вколю, — сказав Бленд, вишкірившись іще ширше. — Просто лягай і розслабся.

— Ти мені цього не вколеш, — уперто сказав я.

Правицею він схопив моє зап’ястя. Його короткі товсті пальці впилися мені в руку, мов кліщі.

— Не хочеш по-хорошому, — сказав він, наближаючи до мене червоне веснянкувате обличчя, — то нехай буде так.

Я напружив м’язи, намагаючись ослабити його хватку, однак натомість мало не порвав собі зв’язки. Подався вперед, намагаючись поцілити йому плечем у груди, але це мені також не вдалося.

Він не ослабляв хватку, криво мені посміхаючись та очікуючи, що ще я втну. Я не змусив його довго чекати, спробувавши вивільнити ноги з-під простирадла, але намарне. Простирадло було цупке, мов брезент і припасоване так щільно, що навіть не зрушилося.

— Ти скінчив, бебі? — запитав Бленд майже привітно. — Тепер я маю намір встромити у тебе голку, і, якщо чинитимеш опір, то я її в тобі й залишу — тож будь обережнішим!

Скрипнувши зубами, я різко відкотився від нього, від чого він втратив рівновагу й похитнувся. Відразу ж відновив її, однак усміх щез.

— То ти гадаєш, що сильний, еге ж? — прошепотів Бленд. — О’кей, бебі: побачимо, хто сильніший.

І він почав згинати мені руку. Я опирався, як міг, але це було все одно, що чинити спротив котку. Він був надзвичайно сильний — просто неймовірно — і моя рука повільно згиналася, та кожен м’яз у ній аж пищав. Холодний піт почав стікати мені по спині, й дихання зі свистом виривалося з грудей. Я напружився, й мені вдалося відвоювати кілька дюймів. Бленд також почав задихатися. Можливо, якби мені вдалося натиснути на нього усією своєю вагою, то я би його подолав. Але, сидячи так на ліжку — одна рука стиснута наручником, ноги обплутані простирадлом — я не мав жодних шансів подужати його.

Дюйм за дюймом він нахиляв мене — і так само, дюйм за дюймом, я опирався йому. Моя рука повільно опинилась у мене за спиною і наче вивернулася в суглобі. Однак я навіть не відчув болю, бо ладний був убити того типа. Потім відчув укол, а він відступив, вивільняючи мою руку.

Обличчя його спітніло, а дихання було утруднене. Не все вийшло так, як хотів Бленд.

— Ну що ж, бебі, — прошепотів він. — Ти сам цього хотів. Якби я не був таким м’якосердим, то зламав би тобі руку.

Я спробував поцілити у нього, але рука мене не слухалася. Не знаю, що Бленд мені вколов, але це швидко подіяло. Ненависне червоне обличчя почало розпливатися. Стіни неначе розкололись. А поза обличчям та стінами був якийсь довгий, чорний тунель.

Я розплющив очі.

Бліде сонце пробивалося крізь заґратовані вікна, відкидаючи решітчасті тіні на протилежну, сліпучо-білу, стіну: шість гострих ліній нагадали мені, що я — в’язень.