Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

— Маніакально-депресивний психоз; але я сказав би, що це нісенітниця.

— Так, це справді нісенітниця.

Мені ставало дедалі важче зберігати спокій і тверезо розмірковувати.

— Радий це почути. Депресивні дуже втомлюють. Ви на такого не схожі, про що я Блендові й сказав. Але Бленд дуже тупий; він геть неосвічений і ніколи не слухає, що я йому кажу. Боюся, він вам не сподобається. Бленд стверджує, що я параноїк, але це також дурня. Ми з ним сьогодні вранці з цього приводу посперечалися. Тоді він і дав мені цю книгу. В ній ідеться про параною. Справді цікава книжка. Але в мене нема жодного з цих симптомів. У ній також вміщена прецікава стаття про маніакально-депресивні розлади.

І він знову побарабанив пальцями по столикові, перш ніж запитати:

— У вас бувають галюцинації?

Я відповів, що ні.

— Дуже радий! — він справді дуже зрадів. — Однак дивно, що ви називаєте себе Меллоєм, правда ж? Чи ви так не вважаєте?

Я сказав повільно та чітко:

— У цьому нема нічого дивного, бо я справді Меллой.

— Розумію.

Він потягнувся за книгою і знову почав гортати сторінки.

— Але якщо ви не Едмунд Сібрайт, то чому ви тут?

— Це довга історія, — сказав я, і раптом мені стало дуже важливо, щоб цей хлопчина мені повірив. Бо якщо не повірить він, то хто тоді повірить?

— Я — приватний детектив, і мене найняли розслідувати одну справу. Я з’ясував, що доктор Зальцер винний у смерті однієї дівчини, Юдори Дрю. Справа тепер надто заплуталася, тому мене викрали і помістили сюди.

Не знаю, чому в мене вирвались оті останні слова. Вони прозвучали жахливо, але, щоби врятувати життя, я не зміг вимислити нічого кращого. Паніка поступово охоплювала мене, бо я бачив недовіру в очах Хоппера.

— Доктор Зальцер? — перепитав він з чарівною усмішкою. — Вбивця? Це цікаво. То ви — детектив. Справді?

— Послухайте, — сказав я, намагаючись сісти на ліжку. — Знаю, про що ви думаєте. Гадаєте, що я збожеволів, чи не так?

— Звісно ж, що ні, містере Сібрайт, — м’яко озвався він. — Я нічого такого не думаю. Впевнений, що з вами усе в порядку і ви не божевільний; упаси Боже!

Я облизав сухі губи.

— То ви в цьому переконані?

— Звісно!

Але, судячи з виразу його обличчя, я бачив, що він мені не вірить.

Хоппер сказав, що о дев’ятій зайде Бленд і вимкне світло.

— Він буде тут за п’ять хвилин, — додав, звіряючись зі своїм наручним годинником. — Бленд дозволяє мені носити годинник, бо я даю йому сто сигарет на тиждень. Батько надсилає їх мені — а мені, звісно ж, не дозволяють курити. Певно, гадають, що я влаштую пожежу в ліжку!

Він розсміявся, продемонструвавши ряд білих дрібних зубів. — Смішно, звичайно, але вони по-своєму праві.

Прикрившись простирадлом, я спробував позбутися наручника. Якби це мені вдалося, сказав я собі, то мене тут не втримало б ніщо — навіть дуло автомата. Але наручник був припасований до мого зап’ястя так точно, що іншого виходу, крім роздобути ключ або відрізати руку, — не було.

— Яке сьогодні число? — раптом поцікавився я.

Хоппер відчинив шухляду і витягнув звідти свій щоденник.

— 29 липня. Хіба ви не ведете щоденник? А я це роблю. Завтра у мене річниця: вже три роки, як я тут.

Але я його вже не слухав. Мусив напружити пам’ять, аби згадати, що Морін повезла мене в свій будинок 24-го липня. П’ять днів! Пола з Керманом, певно, давно мене шукають. Чи ж здогадаються вони заглянути сюди? Але навіть якщо й здогадаються, то чи зможуть дістатися до мене? Зальцер перебуває під захистом Брендона, а Брендон і слухати Кермана не стане.

Якби Шеррілл — а я не сумнівався, що чоловік у червоній футболці саме він — не був цілковито впевнений, що ніхто ніколи тут мене не віднайде, хіба б не легше просто пустити мені кулю в лоб і викинути тіло у море? І чому він, зрештою, цього не зробив? Можливо, він просто зупинився перед убивством. Стівенса ж не вбили — його смерть була лише нещасним випадком. Але Зальцера вбивство не зупиняло — хіба що Дван перевищив свої повноваження. А навіть краще було б, якби мене вбили, подумав я, ніж до кінця життя бути зачиненим у кімнаті зі звуконепроникними стінами.

Ну ж бо, Меллоє, зберися зі силами, знову сказав я собі. Мусиш виплутатися з цього! То й що з того, що тебе лупонули по голові та, судячи з металічного присмаку в роті, напхали тонною таблеток — це ще не привід розкисати. Керман з Полою неодмінно витягнуть тебе звідси. Тож вище голову і не вішай носа! Просто чекай.

Раптово двері безшумно розчахнулись і до кімнати зайшов невисокий смаглявий чоловік. Плечі в нього були широкі, як у горили, а на круглому веснянкуватому червоному обличчі застигла посмішка. Одягнений він був у білу лікарняну куртку, білі штани й такі самі черевики на гумовій підошві. В руках тримав прикриту рушником тацю і рухався легко й нечутно, мов пір’їнка, що падає на підлогу.

— Привіт, Хоппі! — сказав він, ставлячи піднос на стіл біля дверей. — Спатоньки пора! Як почуваєшся? Знайшов для себе щось корисне у тій книженції?

Хоппер