Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

у цій кімнаті разом зі мною. Було щось дивне в тому, як він читав книжку. Це був товстелезний том з дрібним шрифтом. І лише коли він перегорнув сторінку і я побачив назву розділу, зрозумів, що він тримає книгу догори ногами.

Я зовсім не здивувався, що перебуваю у незнайомій кімнаті. У мене склалося враження, що я тут давненько: кілька днів чи навіть тижнів. І мав відчуття, що на цьому вузькому ліжку я лежу хтозна-скільки: воно стало майже рідним, як власне ліжко в моїй халупі, котра, здавалося, така ж далека від мене, як минулорічний сніг.

Інстинктивно знав — і був упевнений, що мені цього не казали — перебуваю, ймовірно, в лікарні й намагався згадати чому — чи не збила мене, часом, машина — але мозок відмовлявся мені служити. Я ніяк не міг зосередитись, і думки весь час поверталися до чоловіка навпроти. Єдине, що мене насправді цікавило, — чому він тримає книгу таким оригінальним способом, бо мені здавалося, що той том і без того надто складний та заплутаний, щоб його ще й читати.

Чоловік на ліжку був молодий: мав не більше двадцяти чотирьох років, і його густе русяве волосся було довге й шовковисте. Мав глибоко посаджені очі, що у світлі настільної лампи виглядали, мов дві западини.

Раптом я усвідомив, що він також спостерігає за мною, хоч і вдає, що читає: спостерігає з-під повік у той момент коли, злегка нахмурившись, повільно перегортає сторінку.

— Вам буде легше читати, якщо ви перевернете книжку, — сказав я і був здивований, як, мовби здалека, прозвучав мій голос — неначе долинув із сусідньої кімнати.

Він підвів очі й посміхнувся. Приємний молодий чоловік: типовий студент коледжу, який краще ознайомлений із бейсболом, аніж з книжками.

— Я завжди читаю книжки таким чином, — озвався він, і голос його виявився несподівано дуже високим. — Так набагато цікавіше та зовсім неважко зрозуміти, про що йдеться: до того ж, дуже повчально.

Він відклав книгу.

— Як ви сьогодні почуваєтеся, містере Сібрайт? Боюся, вам було дуже кепсько. Як ваша голова?

Смішно, але тепер, коли він про це спитав, я усвідомив, що голова моя справді розколюється, і кров бухкає у скронях.

— Болить, — сказав я. — То це лікарня?

— Не зовсім. Гадаю, вони називають це «санітарієм».

— Ви хотіли сказати — клінікою? Клінікою для душевнохворих?

Він посміхнувся, кивнувши світловолосою головою.

— Саме так: це клініка для психів.

Я заплющив очі. Думати було важко, але я зробив зусилля. За кілька хвилин згадав свист кийка над головою, чоловіка в яскраво-червоній футболці й нажаханий крик Морін. «Санітарій». До мене врешті дійшло, і я відчув, як мурашки, наче лапки павука, пробігли мені по спині. Оце так «санітарій»!

Я різко сів, але щось тягнуло мені руку донизу, наче пришпилюючи її до ліжка. Глянув униз. Яскравий нікельований, з гумовою прокладкою наручник охоплював мені зап’ястя. Інший наручник був прикріплений до спинки ліжка.

Білявий спостерігав за мною з в’ялим інтересом.

— Вони гадають, що для нас же краще, якщо ми прикуті, — зауважив він. — Це справді кумедно але, гадаю, вони мають слушність.

— Так, — мовив я, влягаючись на спину. Знову відчув мурашки. — А хто завідує цією клінікою?

— Доктор Зальцер, звісно! Хіба ви цього не знали? Він просто чарівний і вам сподобається: він усім подобається.

І тоді я згадав, як той чоловік у червоній футболці пообіцяв мені, що сховає мене так, що ніхто ніколи не знайде. Психіатрична лікарня, звісно ж, ідеальне місце для цього. Але ж Зальцер не тримав клініку для психів — він відав санаторієм для людей з надмірною вагою! Принаймні так казала сестра Гарні.

— Я вважав, у нього санаторій здорового харчування, — сказав я обережно. — А тут — клініка для психів.

— Це справді санаторій, але в ньому є також флігель для душевнохворих, — пояснив білявий, побарабанивши пальцями по нічному столикові. — Про це мало хто знає.

І він знову побарабанив пальцями.

— Родичам набагато приємніше знати, що ви перебуваєте в санаторії для схуднення, ніж у психушці.

— То ми саме в цьому крилі?

— Так. Стіни тут звуконепроникні. Судячи з їхнього вигляду, цього не скажеш, але спробуйте лише по них постукати. Це справді потішно.

Він подався вперед і стукнув кулаком об стіну. Ні звуку.

— Гадаю, це гума. Між іншим, мене звати Дункан Хоппер. Може, ви чули про мого батька, Двайта Хоппера?

Наскільки я міг пригадати, це великий торговець фарбами і лаками. Не знав, що в нього є син.

— Меллой, — відрекомендувався я. — Віктор Меллой.

Він схилив голову набік і уважно придивився до мене.

— Хто?

— Меллой.

— А ви впевнені у цьому? — і лукаво посміхнувся. — Мені сказали, що вас звати Едмунд Сібрайт.

— Ні, я Меллой, — і знову наче лапки павука пробігли мені по спині.

— Розумію, — і він наново почав барабанити пальцями по столикові. Здавалося, отримує від цього задоволення.

— Ви не заперечуватимете, якщо називатиму вас Сібрайтом? Бленд називає вас Сібрайт. Доктор Зальцер називає вас Сібрайт. Таке ж прізвище зазначене в усіх ваших документах. Я навіть спеціально попросив Бленда показати їх мені. У вас маніакально-депресивний психоз. А ви хіба цього не знали?

Раптово у мене пересохло в роті.

— Що-що