Любомир Андрійович Дереш - Архе

моментально зрозумів значення слова плющити. Мене плющило й в’ючило, грицало й пекало, щурило, пазурило, цвиркало, сутанило наскрізь ковдрами в зірочку, аж підгиналися коліна. Мене розчавлювало між небом і землею щось таке сильне, про існування чого раніше я ніколи не здогадувався.

— Збери всю важкість в одному повільному вдиху.

Повільно набери повітря… Пові і ільно… Та а ак… А тепер разом:

— ФТ ОР!

ХЛ ОР!

БР ОМ!

Й О Д!

(земля б’є мене в ноги я відриваюся від поверхні і переді мною увесь Львів як на пузі мій к ри к н а по вню є цей с в і т своїм з в у ко м і с ві т і сн у є тільки через м ій з в ук м и б о ж е я К О СМ О С) Щоб не впасти, я міцніше вхопився за плечі побратимів, але не відчував їх. Тіло мимоволі обм’якло, і я повалився на землю. Мої вуста були спроможні на одне, я безупинно кричав:

— О БОЖЕ БОЖЕ БОЖЕБОЖЕБ ОЖЕБОЖЕ БО

Ж Е Б ОЖ Е Б О ЖЕ! БОЖЕ!

Нігтями я дер замерзлу землю, шукаючи опори, але свідомість могла хіба ковзати поверхнею цих відчуттів, усе будучи в полоні величі, величі звільнення, яке ледь не лиґнуло мене до останку.

Нарешті я зумів сісти на землю. Морозу не відчувалося, тільки крижаний жар щойно пережитого.

— Ну як? — спитав Дикий, присівши біля мене навпо чіпки.

— Тайм аут. Десять хвилин, — видавив я.

Женя гмикнув.

— Та й ну, Бром. Давай далі! Буде ше крутіше! Америку буде видно!

Я піднявся і розправив штани, що врізалися джинсовою складкою в міжніжжя.

— Гаразд. Але через десять хвилин.

Ми стали і запалили.

Покуривши, перейшли на нове місце і прокричали ім’я хлору.

«Троянда?» — знову запитав у себе, не розуміючи, до чого б це.

— Дикий, це троянда? — спитав уголос.

Дикий промовчав. Ґєньо мовчки поплескав мене по плечі.

— Талант, — сказав Олежик із незрозумілим сумом. — Такий далеко піде.

Ми зробили ще одну паузу — хвилин так на п’ять — і ковтнули перцівки. Я відчував себе унітазом, з якого вантузом вичищають нечистоти.

— Шум дерев, — охриплим, але все тим же проникливим голосом втретє завів мантру Дикий. — Вслухайтеся і наповніться ним… Подивіться на небо… Яке воно важке, як воно придавлює…

— ВСІМ СТОЯТИ! НАРЯД МІЛІЦІЇ!

Мене відразу ж зажбурило в далеке торфовище, єдиним станом якого були відокремленість і сірий густий переляк.

Голоси виникли так зненацька, і страх від несподіванки здушив горло. Тілом прокотився терпкий тремор і вдарив, як фонтан шампана, в тісну черепну коробку. Перед очима замерехтіли бульбашки. От так, заторохтів голос паніки всередині. От так. Попався. Зв’язався з ненормальними і попався. От так. От так. Будеш знати, як з ненормальни…

Страх скував м’язи у подобу гамівної сорочки. Але я зауважив, що варто мені зосередитись на страхові, як і він, і голос просіюються крізь сито уваги у гігроскопічний спокій.

Прямісінько в очі вдарило яскраве світло ліхтарика. Коли воно зникло, крізь жовто зелені спалахи я розгледів двох міліціянтів у шапках зі значками. Грубими мазками світла вони окреслили з пітьми спершу наші пики, потім руки.

Шляхи ліхтариків розбіглися, і білі плями світла взялися хаотично вимацувати сніг біля наших ніг.

У місячному сяйві я розгледів контури ременів, що пересікали їхні груди. В обидвох були рації. Один був низенький і чомусь видався старшим — мабуть, тому що був гладший. Інший — той вищий, підтягнутий — відчувався беззаперечно молодим. Молодший здався мені справжнім лягавим: з гострим нюхом, блискучими очима і молодими зубами.

— Показуйте документи, — напористим голосом почав перший, старший і, до того ж, вусатий. — Шо ви тута робите?

— У нас немає документів, — озвався Дикий. — Ми тут гуляємо. А які проблеми?

— Ти рота не розкривай, бо заберемо всіх в участок.

Документи! Чуєте? Ану розійшлися! Розійшлися! Так, в лінію стали! Ану, ти! — міліціонер звернувся до мене. — Ставай тут.

Я слухняно став у лінію з іншими галогенами, чим спробував натякнути друзякам на сьому групу Таблиці Елементів (напевне, залишуся перформенсистом до остан нього подиху).

— Шо ви тут робите? — спитав другий.

— Наркотики куримо.

— Я тобі зараз пошуткую! Я тобі пошуткую! Вітя, ану сніг порий там.

Молодший міліціянт, Вітя, спритно розгрібаючи сніг носаком чобота, ніскілечки не сумніваючись, відказав:

— Курили. Точно курили… — він підібрав зі снігу торішній недопалок, понюхав, посвітив ліхтариком і викинув.

— Чого кричали? — продовжив перший, вчергове прой шовшись по нас овалом електричного сяйва. — Хочете в участок? Ше раз питаю, ШО ВИ ТУТ РОБИТЕ?

«До людей! — читалося між рядками. — До людей, с суки!»

— Ну… хто шо, — сказав Дикий. — Тут кожен шукає щось власне.

Міліціянт посвітив йому ліхтариком у лице. Дикий наморщив носа.

— От ти, бачу, ти думаєш, ти тут самий мудрий, — здогадався старший міліціянт. — От шо ти тут робиш о першій ночі?

— Я?

— Ти, ти.

— Аз єсмь. Хіба це карно? — І знають твої батьки, чим ти займаєшся? — спитав у відповідь Вітя, все шукаючи у снігу склад злочину. Я коротко реготнув, і гладший міліціянт знову засліпив нас ліхтариком:

— Наку у урені! Ой, підуть… Глянь, Віть, які в них очі…

— Зараз, знайдемо, — міліціянт Вітя розігнувся і струсив рукавиці від налиплого снігу. — Де брали? Там, внизу?

Признавайтеся, бо підемо зараз по гарячих слідах, як знайдемо баклажку, труба діло буде. Я вам чесно, хлопці, кажу, так шо кажіть вже.

— Ми чули, як ви тут кричали. Чого кричали, я питаю?

— Можливо, це були не ми, — відказав Дикий. — Це були Інші. Ідіть шукайте далі. — І дайте тим хуліганам! Шоб не кричали більше! — підтакнув Олежик.

— А ти замовкни! — гавкнув перший, і світло від його ліхтарика мазнуло по Ґєниковому кавказькому обличчі. — Гі і і і! А ТО ШО ТАКЕ?

Міліціонер на мить ошелешено завмер. Я подумав, що зараз його вхопить дзен, і Віті доведеться викликати швидку.

— Гм м м… Схоже на телефон, — припустив Дикий.

— Звідки тут телефон? Чий він?

Дикий викопилив губу, показуючи, що й сам до пуття не розуміє, як це диво тут опинилось.

— ЧИЙ ТЕЛЕФОН, Я ПИТАЮ? — світло ліхтарика перепливає з одного обличчя на інше.

Дикий шморгнув носом. Пауза.

— Ладно. То мій телефон. Можете мене заарештувати.

— Де його взяв?

— Подарували.

— Вкрав! — впевнено кинув Вітя.

Старший міліціянт чомусь озирнувся довкола і посвітив ліхтарем поміж дерев.

— Вітя, зроби поверховий обшук. Чи не мають ножів, зброї. А я викликаю сюда машину.

Вітя вправно обмацав Олежика — спершу