Любомир Андрійович Дереш - Архе

— Дітоньки мої. Допоможіть бідній людині. Якшо можете.

Дайте п’ять копійочок. І най вас Бог благословить.

Я глянув на Дикого. Він скептично посміхався, затисши в зубах чергову цигарку.

— Поможіть, як можете. Дітоньки. Дайте кілька копійок, — тим самим тихесеньким голосом продовжувала бабця. І, як не дивно, в її голосі вчувалося, що вона справді просить не більше п’яти копійок. — Тут слизько було. А я пісочку принесла. Посипала. То й люди дають мені деколи.

— Прошу пані, — озвався я. — А Ви звідки?

— Я? А я звідти, — старенька невизначено махнула рукою.

— В мене пенсія маленька. Сорок три гривні. Чоловіка не маю. Діти померли. То я сама тепер. Ходила на Свят Вечір під церкву. То дали їсти. Вже три дні нічого не їла. Бідні, вони тримаються разом. Дають хто п’ятдесят копійок. Хто гривню. Ми ділимося. Не то шо багаті. То їм навіть десять копійок жалько. А я навіть на хліб не маю. Ходила в притулок. Добрі такі дівчата. А я навіть рукавиць не маю. В ноги зимно. А сестри василіанки їсти дали. Йой, синку, а ти чого без шапки? Та простудишся! Бійся Бога, синку! — це вже Бідна пташечка зверталася до Дикого.

Дикий втомлено відмахнувся:

— Ой, ну тільки без цих відьомських наворотів.

— Йой. Ви ж мені як діти! Я з вами, як зі своїми дітками говорю.

Я відчув, як на мої плечі намагаються покласти страшен ний тягар. Здалося, ця бабуся — якась далека, бозна коли й чому забута родичка, яка дуже не хоче нав’язуватись, але їй так тяжко, і ви не проти, якщо я на краєчку тут сяду, погріюся?

Дикий чекав на мою реакцію.

Мені ж захотілося скинути з себе спершу рукавиці, відігріти у своїх долонях її закоцюблі лапки долоньки, віддати останню копійчину і, евентуально, завести до себе на ніч, а потім що Різдва приносити їй кошичок зі святковим харчем.

Натомість я відступив крок назад, і липуче, мов серпнева павутина, макраме бабусиної аури відстало. Я глянув на неї ще раз: малесенька істотка, про яку писати навіть наймен шим шрифтом — це вже гіперболізувати.

— Валимо, — кинув я Дикому і першим розчинився у темряві. З темряви, дивлячись на її розгублене, відчеканене болем і нуждою личко, її непомітну, малесеньку постать, її безсилля, я зрозумів. І тоді я зааплодував.

— Бачиш: не може терпіти, що хтось взимі ходить без шапки, — сказав Дикий. — Цікава грань. Мовляв, ходить взимку без шапки — не хоче схилити голову перед Богом і Його могутністю. Так, релігія — це цвях. Це кінець.

— Це розділення, — додав я.

Дикий змовчав.

Раптом на моє плече опустилася чиясь важка рука, і я голосно скрикнув.

— Ша, рибйонок, — сказав голос із темряви. — Хімію вчив у школі?

Я кивнув і насилу зковтнув слину.

— Ану видай ряд напруг.

Не замислюючись, я випалив:

— Літій цезій калій кальцій натрій магній алюміній… І так далі.

Темрява з секунду щось думала.

— Чувак шо треба, Дикий. Але чо’ такий шуганий?!

14

Дикий представив мені Фтора і Хлора, по світському Женю та Олежку. Ми стояли тісним кільцем, курили і балакали, час від часу роблячи по ковткові з плящини. В центрі кола Дикий поставив телефонний апарат. Моє серце, коли погляд спотикався об нього, боляче тьохкало і наказувало вважати собі. Добре хоч Дикий дзвонити нікому не просив (а сам я й не рвався).

— Магічно, — пошепки зауважив Олежик. — І роман тично. Зараз би бенґальських вогнів — чудесно було б. Я б точно просльозився.

Дикий, нічого не кажучи, витяг із сумки продовгасту картонку, а з неї — чотири довгі патички.

Бенґальські вогні.

У мене відпала щелепа. Я повірив! Я повірив у те, чого не буває! Я повірив і був у захопленні, наскільки могутня ця віра у Дикого. Він повірив, що в нього в сумці випадково завалялися бенґальські вогні, і дійсно виявив їх там!

Черкнула чиясь запальничка. Ми піднесли до язичка полум’я кінці паличок. Я спостерігав, як червоніє кінчик моєї палички, і напружився, чекаючи: от він, от він, зараз як порсне іскрами на всі боки… — ІСКРИ! — захоплено, владно вигукнув Дикий.

З диму, що вився від паличок, вискочив сніп іскор. У мене запаморочилася голова й підкосилися ноги. Я справді побачив фонтанчик веселих бенґальських іскор і буквально запищав од радості.

Розчарованим басом Женя сказав:

— Так це ж індійські палички!

Я підніс свою до очей і принюхався. Пахло сандалом.

Дикий зітхнув.

— Ну, і для чого ти?

— А я бачив! Я бачив! — закричав Олежик.

— Я теж, — підтримав я. І додав: — Магія віри.

Ароматичні палички кадили розкішними пахощами.

Тліючим кінчиком я малював у темряві петлі та вісімки, а троє галогенів докурювали сиґарети. Мені однозначно було комфортно з ними, і в чому б не полягав сьогоднішній Ритуал, я з радістю простирчав би у цій компанії хоч до ранку.

Олежик викинув недопалок і сказав, що варто починати.

— А як же Астат? — спитав я.

— Він поруч. Як піде все гаразд, ще сьогодні познайо митеся.

Ставши у коло потісніш, ми поклали руки на плечі сусіда; справа від мене став Женя, зліва — Дикий, навпроти — Олежик. По центру продовжував стояти телефон.

— Слухай шум дерев, — звернувся до мене Дикий. — Почуй, як шумують зараз екваторіальні ліси у Бразилії… як гуде вулкан…

Запала тиша, і я прислухався до рівномірного поскри пування обмерзлих гілок. Уявив еліпси, які описують кінчики гілок у темряві на вітрі. Уявив лінії кори, натягнуті від чубка вглиб ґрунту, мов невиразні меридіани.

Від шуму дерев вуха фонили, як два ехолоти.

Коли шум гілок став космосом, Дикий наказав:

— Глибоко вдихни повітря… Ні, повільно… От… так.

Повільно видихни. Тепер ще раз… Глянь на небо.

Я задер голову догори. Вогні великого міста висвітлювали лиш пласти неперервних, важких формацій страто кумулюс від горизонту до горизонту.

— Бачиш просвіт у хмарах? Знайди його.

Я намацав поглядом маленьке віконечко, крізь яке виднілося пару зірок.

— Тримай його. Дихай.

Шум дерев став гучніший. Решта галогенів, із Диким включно, робили те ж, що і я. Між нами, певне, тривало якесь єднання — за браком слів не можу краще передати той стан легкості, спокою, спорідненості, що виник у колі переп летених рук. Від закинутої назад голови на очах затан цювали фіалки.

— Яке важке небо… відчуй його вагу… Відчуй, як воно тисне на тебе.

Від слів Дикого небо навалилося непідйомним відсирі лим матрацом.

— Земля притискає тебе до неба. Ти затиснутий між верхом і низом.

Я