Любомир Андрійович Дереш - Архе
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Шо таке? — спитав він, намацавши якусь опуклість у кишені.
— Наркотики.
Міліціянт запхав руку і витяг футляр від окулярів.
— Ти мені договоришся! Чесно кажу: їдеш зараз в участок.
— Показуйте, які маєте документи, — сказав старший, коли Вітя закінчив з обшуком.
Ніхто не ворухнувся.
— Так. Кажіть, де вчитеся, працюєте?
Мовчанка.
Зашипіла рація. Крізь тріск я розібрав:
— ЧШШШШШ! Ч КК!!! Третій! Третій! ЧШШШШШ!!!
У нас тут пограбування! Приїжджайте! ЧШШК!
Міліціянт сказав щось нерозбірливе собі під ніс і сказав у рацію.
— Четвертий, під’їдь машиною по дорозі. Забираємо тута.
А нам кинув:
— Збирайтеся, їдемо з вами в райвідділ.
Не встиг я подумати, що ладен усе життя віддати заради однієї єдиної, одної однісінької речі, як ця річ стала дійсністю.
Зненацька… Зад з во н и в… Те л е ф он…
Міліціянти… З а в м е рл и… Ґєньо… За вм ер…
Олежик… Зав ме р…
Дикий…
Завмер…
Я…
Завмер.
Телефон задзеленчав знову. «А дзвінок уже старий», — подумав я. — Їба а ать його мать! — видихнув Вітя. Я бачив, що рот у нього ніяк не може стулитися докупи. Обережно, мов до коробки з бомбою, міліціянт підкрався до апарата.
— Тихо тихо, Вітя, — спробував відвернути напарника старший. — Хуй його знає, шо та пацанва…
Телефон…
Задзвонив…
Утретє…
Міліціянт зняв слухавку, і на чорній пластмасі відбився контур телевежі. Вітя обережно притулив слухавку до вуха.
У тиші, котра запала, до моїх вух долинав кожен звук:
— Алло? АЛЛО! АЛЛО! БОГ? БОГ!
Моє тіло наповнилося непоборною важкістю. Я відчув: варто зараз подумати про найнікчемнішу дрібницю — і та думка розпоре свідомість, як шпага напнуте вітрило.
Наступної миті у небо зі свистом ввірвалося щось сяюче, і небо вибухнуло міріадом фонтануючих вогнів. Яскравий салют, немислимий каскад феєрверків. Трубка випала з рук міліціянта: Вітя віддав себе салюту. Він почав пищати і тупотіти на місці ногами з наростаючою інтенсивністю. — І і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і!!! — вищав Вітя дитячим голоском. Очі його нерухомо дивилися в небо.
Ноги тупо тупо тупо тупо тупотіли. — І і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і і!!!
Я глянув на Дикого. Половина його лиця у відблиску салюту стала багряною, інша — блакитною. Дикий вхопив мій погляд і прошепотів:
— СЛОВА Є СВІТ…
Мої очі зафіксувалися на ньому. Я зрозумів значення людської зіниці. — … А СВІТ Є СЛОВО Все, що береглося в голові, вмить ущільнилось до літер:
СЛОВО
Велетенське простирадло думок змітає ураганний порив дикого, свіжого вітру осяяння, і я виджу те, що змушує пищати міліціянта Вітю.
СЛОВО поглинає Себе. Дзеркало саморефлексій розлітається друзками в безконечність. Тільки трафарет.
Літери.
Я перевів погляд із трафаретного напису н а оголену субстанцію поза ним. Дзеркальний вогонь.
Я зрозумів, що дивлюся на Самого Себе і за кричав ув опівнічне небо Львова:
ХЛОР!!!
ФТОООР!!!
ЙООООООД!!!
БРООООООООООО!!!! сфокусував очі, відчуваючи себе повітряною буль башкою, що підіймається з глибин Маріанської западини на поверхню, залиту жовтим — кольору молодого канарка — світлом. Коли внутрішній поверхневий натяг бульбашки зрівнявся з поверхнею, я очистився я згадав я зрадів Погляд зібрав мозаїку і нарешті впізнав джерело жов того проміння. В руках у мене була напіврозквітла троянда невимовної свіжості, красива, наче поле ромашок у бурю. Її жовтий колір здався квінтесенцією самої суті жовтого, і єдині слова, які видавалися достойними того рівня наси ченості, були: чистий, повний, конечний ЗГАДАВ
Хвилину, може, й більше, я ковзав чистими незміряними поверхнями пелюсток, відстежував вологі маґістралі прожилок, ловив ледь вловиму присутність аромату.
Нарешті відірвав погляд, відчуваючи, що можу знову загубитися між відтінками її барви й опинитися в закинутому домі з виписаним під трафаретку світом.
— Ей, ти! Вино бухаєш? — спитав мене якийсь чувак досить епатуючого прикиду й дикої зачіски.
Я кивнув.
— Шо, приторчав? — спитав чувак, киваючи на троянду. — Гляди ж, не задивися знову.
Чувак витяг з за пазухи плящину портвейну, відкор кував її зубами, сплюнув пластиковий корок на землю й відважив міцний ковток у горлянку.
— Астат, — представився добродій, але, побачивши, що відбилося на моєму обличчі, вишкірився:
— Шутка. Краще зви просто чуваком. Або маестром. То ти бухаєш?
Я кивнув і ликнув портвейну.
— А шо, Астата з Вами немає?
Маестро коротко реготнув. — І не було! І не буде во віки віків. Амінь, ріднесенький:
Астат — ето я.
Він знову передав пійло мені:
— На он, краще випий. І ходи, з Дерешом познайомишся. g і так ти опинився ось тута? — недовірливо перепитує Терезка.
— Саме так. При певних обставинах вираз «Слова — це світ, а світ — це слово» мають феноменальну силу до пробудження.
— Ти, Мендєлєєв, мені чимось нагадуєш мого друга Антона. Може, ти, Дереш, приревнував мене до нього?
Я дещо знітився — устами дитини гундосить істина.
— Ну… трішки. Але Антон — це, як ти розумієш, не більше, ніж тінь від Джима Мендєлєєва. Антон створений у… гм, у тісній співпраці з Дімкою. Вкидуєшся? А взагалі, ніхто нікого не робив. Це все суть відлуння. Echoes. Дмитро самим своїм існуванням породив ехо у моєму тексті. Як попередні мої героїні перегукуються з тобою.
— То в тебе були дівчата й до мене?! І ти нічого не казав?!
Я вдаю, буцім ніяковію.
— Гаразд, — м’якне вона. — Жартую. Але основну думку я вловила. Все є відлунням нічого, так?
— Точно!
Терезка хоче щось додати, але передумує. Вона дивиться на Мендєлєєва і наче зауважує невидимі зміни.
— Отож, друзі, — каже хімік, погладжуючи бороду. — Як уже було сказано, Бог — великий любитель парадоксів.
Мир вашій безодні. Бувайте с в і т л о Дмитра не стало. Я ахнув і не зауважив. От де дра матургія.
— Ні х х хуя собі! — видихає маестро. — Я тоже так хочу… Але ше почекаю. Вам навєрняка інтересно взнати деякі особєнності моєї фантазії, частинкою которої, кстаті, є й ви. Зокрема, яким, Дереш, буде твоє ізумлєніє, мені цікаво, коли ти дізнаєшся, що тебе придумав лічно я?
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Осяяні cвітлом
ПАРАШ
не скажеш — не розіб’єш (загадка)
6 і 1
Маестро всюди бажаний гість — саме тому зараз він вагається, де зависнути далі.
Він ходить
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Архе», після закриття браузера.