Антон Дмитрович Мухарський - Доба. Сповідь молодого «бандерівця»

Українські солдати розбрелися по рідних селах і хуторах, а надалі воліли поповнювати ряди повстанців, аніж регулярного війська. Знову розквітла уся ця анархічна вольниця — козаччина і гайдамаччина. Яскравий приклад тому діяльність новітнього українського Івана Сірка — Нестора Махна чи Холодноярської республіки. Тому й не дивно, що коли до Києва підступали кількісно невеликі банди Муравйова, шлях їм перепинило 300 безвусих юнаків, 300 молоденьких аристократів. А коли діти полягли, ви, хохли-гречкосії, проголосили їх героями й кинулися оспівувати. Аристократів ви любите й шануєте, але вже тоді, коли вони мертві! От і тепер кричите, що москаль вас у двадцяті роки поневолив замість того, щоб визнати, що самі українці виявилися народом, в якому анархізм і бездержав'я сидить у крові. Винити треба не москалів, а хохлів! Самих себе винити треба!

— Миколо, не ображай мій народ! — обурено форкаю я.

— Ні, хлопче, я тебе не ображаю! Ти мене правильно зрозумій, я навпаки хочу, щоб українці піднялися по-справжньому, не з піснями й вишиванками, а під проводом якогось суворого національного лідера. Звичайно, що Москва цього так просто не допустить, але ж ви мусите пробувати. Ви повинні зрозуміти, що мужик з його мужицькими ідеалами не здатний створити державу й утримати її в своїх руках. І не дай, Боже, той лідер виявиться таким же ж кволим і нерішучим інтелігентом, як той же ж Винниченко, чи збирачем козацької старовини, як Грушевський. Адже і тепер, будуючи нову державу, ви наступаєте на ті самі граблі. Замість мостити її на підвалини могутнього Руського королівства, ви мостите її на хиткі колоди козацького свавілля. А ще є у вас, хохлів, величезна проблема, яка зветься «московское православіє».

— Ну це я знаю, і з цим не сперечаюся!

— Ані ляхи, ані навіть турки не зробили з вами того, що вчинила ця єдиноутробна потвора, котру ви своєю кровію і живили. З-під Туреччини виборсалася навіть Албанія, і то при тім, що турки там сиділи, як в себе вдома. Якби Богдан уклав Переяславську угоду з Туреччиною, то це б не загрожувало вам ані мечетями в Бердичеві, ані гаремами в Києві. Саме православна віра вчинила з вас московських рабів. Була б моя воля, я зробив би греко-католицтво пріоритетною державною релігією. Скажеш фантастика? Аніскільки — елементарний цивілізаційний вибір між Європою та Азійщиною. Унікальний, суто український феномен примирення двох найбільших гілок християнства під одним куполом! От якщо ти спробуєш назвати мені прізвища хоча б кількох попів, які писали б ще й світські твори, тобі буде це дуже важко зробити. Ба й навіть тепер піди в греко-католицькі монастирі, і тебе вразить, що монахи й монашки там — освічена талановита молодь, котра займається не лише ортодоксальною релігією, але й глибокими історичними та мистецькими студіями. Натомість у Почаївській та Києво-Печерській лаврах не побачиш нікого, окрім перестарілих зрусифікованих штурпаків з немитими бородами, які відверто можуть послати тебе на три веселі букви разом з вашою «нєзалєжнай нєнькай». Ну, от ми, здається, і прийшли.

А й справді, за цими розмовами ми якось непомітно дісталися до «Пушки» і, привітавшись із кількома знайомими, що з цигарками в руках стояли на вулиці, цілячи з порцелянових потрісканих філіжанок свою каву, зайшли до середини й зайняли чергу.

Микола на якусь хвильку відійшов до туалету, а я серйозно замислився над його словами: «Це ж треба, щоб кацап з якоюсь краплиною української крові, так серйозно переймався українськими проблемами й так фахово оперував історичними фактами?».

Думки Миколи дуже хитромудро перепліталися з моїми власними думками і з приводу питання, що поставало переді мною: «Мовчати. Чи не мовчати? Розповісти Марченкові про увесь той підступ, який готувався за його спиною і учасником якого я теж став. Чи знов промовчати, множачи в такий спосіб брехню й облуду?». Поки що відповіді на ці питання я знайти не міг.

— До речі, не треба боятися того, що ваш національний рух очолить росіянин, німець, англієць чи жид, — Микола повернувся з туалету, витираючи мокрі руки власним носовичком, і знову продовжив свою патріотично-виховну бесіду. — Є у вас така тупа звичка, особливо у галичан, все міряти вмістом української крові. Українське надзавдання — повалити Московську імперію, створивши поруч з нею європейську державу, і не важливо, якою мовою промовлятиме до нації її лідер, тим більше, що, за моїми підрахунками, кількість російськомовних мешканців України більша за українськомовних. Треба дати людям ідею, міф і не абстрактний, а конкретний — молода, активна нація, що розбудовує красиву, модерну державу!

— А куди ж подіти отой совок, що навколо? — зітхнув я із глибоким сумом.

— Ех, — Микола знизав плечима і теж важко зітхнув. — Отож! Ми взяли по каві, я ще узяв п'ятдесят грамів п'ятизіркового коньяку за сто п'ятдесят карбованців (шалені гроші!) і, оскільки на вулиці було досить тепло, вибралися у скверик неподалік, продовживши наші історичні та геополітичні екскурси на лаві, яку хтось завбачливо вже протер своїми сідницями від листопадової мряки.

— А як щодо жидівського питання? — запитав я Миколу, хильнувши одним махом коньяк і згадуючи конкретних євреїв Мутного й Зарізовича, які на моїх очах вступили в злочинну змову проти України.

— А що жидівське питання? — відказав той, знизавши плечима. — Нема у світі більш схожих націй аніж жиди й хохли — це для мене аксіома! Я взагалі дивуюся тій настирливості, з якою ви хизуєтеся своїми болями та приниженнями. Страждання, шморгання носом, посипання голови попелом і постійне скигління одних перед Стіною Плачу, а інших перед Руїною — зробилося для вас якоюсь сталою життєвою необхідністю. Лише жиди й українці кожну свою національну трагедію вміють перетворити в карнавальне свято, на якому можна відкрито, бажано перед телекамерами, вмитися слізьми. Лише жидам і українцям дав Господь пережити Голокост. І для тих, і для інших кожен, хто висловить сумнів у великій кількості жертв, стане віровідступником, національним зрадником і платним агентом неонацистів, москалів або комуністів. Недаремно Захер-Мазох писав, що він чується русином, себто українцем. Ще б пак! Ким же іншим міг бути основоположник мазохізму? Тільки одним з вас. Бо тільки вам подобається бути народом-мучеником, народом-страдником. А ще холопами, рабами та одвічними селюками, які нічого окрім шароварних танцювально-хореографічних ансамблів зробити не в змозі. Якийсь цивілізованіший народ міг би збирати кошти на культурне відродження, але ви збираєте гроші на пам'ятники. І дарма, коли замість нового бовдура Леніна ставлять нічим не ліпший бовдур Шевченка, а місце кам'яних солдатів у касках займають кам'яні вояки в мазепинках. Одне, що їх ріднить, — це однаково тупий вираз обличчя.