Регіна Бретт - Будь дивом

нього. Після розлучення жінка заробляла 4 долари 25 центів за годину. Вона працювала в благодійній крамничці — сортувала чужий одяг, доки не захворіла через велику кількість пилу. Вона купувала дітям найкращий одяг, який знаходила в крамничці. Одного літа Кім заробила більше грошей, ніж мама. Коли ж вона хотіла віддати їй ці гроші, Марія відмовилася. Жінка зберігала всі гроші, що їй повертали після сплати податків, доки не назбирала 7000 доларів, щоб зробити перший внесок за будинок. Марія ніколи не ходила до коледжу. На своїх малооплачуваних роботах їй вдалося заробити достатньо, щоб купити будинок, який коштував 15 тисяч доларів. Навіть після того, як її діти отримали стипендії для навчання в коледжі, вони пішли працювати й наполягали на тому, що допомагатимуть їй.

— Бог не вірить у тих, хто сидить склавши руки, — вчила їх Марія. — Ви робите свою справу, а Бог — свою.

Після розлучення її супутником став Бог. Її будинок розташований не в найкращому районі — вона називає його «гетто». Якось до них увірвався злочинець і вкрав радіо та камеру. А в квартирі поряд із ними жив продавець наркотиків, аж поки молитви жінки не прогнали його геть. Вона почепила натхненні цитати на всіх стінах їхнього крихітного будиночка: «A Dios sea la gloria» — «Уся слава Господові». Вона не втрачала своєї віри навіть тоді, коли грабіжникові вдалося відімкнути їхні двері, і тоді, коли ще один злодій потрапив до будинку через заднє вікно. Жінка спала разом із Кім, щоб захистити доньку. «Я завжди довіряю Богові — весь час», — сказала мені Марія.

Щовечора вона ставала на коліна й молилася за дітей: за те, щоб їм було легко вчитися, за те, щоб у них з’явилися гарні друзі. Вона постійно сідала за кухонний стіл і писала їм підбадьорливі записки. Блокнотик із рожевим кошеням призначався для Кім, а з блакитним — для Емануеля. Марія завжди давала їм настанови телефоном, щоб вони гарно вчились і отримували задоволення.

Жінка ніколи не вважала себе матір’ю-одиначкою. «Бог — головний у цьому домі», — казала вона. Вона застелила коридор лінолеумом. Прикрасила вітальню фотографіями Кім та Емануеля і прикріпила колаж із фотографій над своїм ліжком, щоб бачити сни про їхнє нове життя в коледжах. Кім вступила до Гарварду, а Емануель — до університету штату Огайо за стипендією для обдарованих учнів.

Жінка знає, що не існує такого поняття, як мати-одиначка чи батько-одинак. Куратори-консультанти в старшій школі допомогли Кім обрати ті предмети, які їй були потрібні. Жінка з приватної школи неподалік допомогла дівчині потрапити на стажування. Випускниця Гарварду, яка вільно володіла іспанською, допомогла Марії примиритися з тим, що Кім їде вчитися до університету й покидає рідну домівку. Шкільний радник допоміг знайти необхідні стипендії.

Кім знає, що все почалося з її мами. «Вона зробила б для нас що завгодно, — розповідала дівчина. — Ми її світ, її всесвіт».

Після того як Кім побувала в Гарварді, вона сказала своєму кураторові: «Я зрозуміла, що зможу забезпечити мамі прекрасне життя».

Її мама сказала б, що її життя вже прекрасне.

Через чотири роки після нашої першої зустрічі Кім закінчила Гарвардський університет і отримала диплом із психології. Три дні потому Емануель закінчив університет Огайо та отримав диплом комп’ютерного інженера. Марія купила їм особливі подарунки в крамниці, де працює й досі, загорнула в подарунковий папір і поклала в пакети. Запрошення на церемонії вручення дипломів стоять біля мікрохвильової печі — жінка щодня ними милується.

Державний університет Огайо.

Гарвардський університет.

Марія притискає запрошення до грудей.

— Моє серце сповнене щастя! Я люблю своїх дітей!

З цього все й починається.

Урок 39

Мисли позитивно

Мені дуже подобається наклейка на бампер авто з написом: «Не вір усьому, про що думаєш».

Ох, наш мозок може створювати стільки дурниць. Страхи. Обрáзи. Драми. Подеколи це скидається на кінотеатр, у якому показують найгірші у світі фільми категорії Б.

Мій друг Аарон, який успішно лікується від алкоголізму, одного разу сказав таку важливу річ: «Мій мозок намагається мене вбити». Я засміялась, але усвідомила, що це актуально й для мене.

Уяви, що можеш записати всі свої думки у вигляді звукового файла, а потім знову їх прослухати. Я не дружила б із людиною, яка так негативно й критично до мене ставиться. Або ж, як сказав іще один мій друг, котрий також проходить реабілітацію: «Мені треба повиганяти з голови всіх тих людей, які живуть там задарма». Коли проженеш негативні думки, то зможеш запросити на їхнє місце нові.

Хіба не чудово було б побачити власні думки з певної відстані? Мені так подобається отой пристрій із книжок про Гаррі Поттера, за допомогою якого ти можеш завантажити все зі свого мозку й побачити серпанок думок і спогадів, які затуманюють твій розум. Його називають Виром Пам’яті — і він нагадує велику пласку кам’яну чашу. Цей фантастичний пристрій дозволяє людині дістати спогади або зайві думки — і переглянути їх пізніше. По-справжньому розгледіти різноманітні візерунки, зв’язки та звичні думки, які перевантажують мозок або, навпаки, очищують його.

Зазвичай думки, які мене бомбардують, — це найрізноманітніші форми сумнівів у собі. Хто не почувається невдахою глибоко всередині? Очевидно, більшість із нас так і думають. Якось я прочитала у «Wall Street Journal» статтю про в’їдливі коментарі, які з’являються серед наших думок. Мою увагу привернув заголовок: «Як змусити замовкнути голос, який стверджує, що ти шахрай».

Виявляється, в кожному з нас живе своєрідний паразит, внутрішній критик, невихований сусід по кімнаті. Навіть люди, які зовні видаються успішними, — лікарі, директори, вчені — можуть жити з постійним компаньйоном у голові, який усе збурює та стверджує, що вони недостатньо хороші.

Жінки страждають від цього більше, ніж чоловіки? Вердикт є очевидним. Я відчуваю свою провину через надмірність думок, як і безліч інших знайомих мені жінок. А в більшості знайомих чоловіків, здається, є кнопка «ВИМКН». Вони можуть почути погану новину перед сном, кілька хвилин нервуватимуть, а тоді побажають «на добраніч» і солодко захропуть. А от їхні дружини півнóчі не зможуть заснути, хвилюючись через неприємності.

Іноді здається, що чоловіки ховаються у своїй «чоловічій печері», щоб уникнути галасу. Можливо, в їхніх головах узагалі панує спокій, і вони ховаються, щоб урятуватися від того, що вихлюпується з нашого мозку. Я рідко коли знаю, про що думають чоловіки. Коли я питаю про це свого чоловіка й синів, вони зазвичай відповідають: «Ні про що».

Звісно, це стосується не всіх чоловіків. Серед моїх знайомих є й такі, які просто «з’їдають» себе зсередини. У мого друга Роба щодня виникає купа сумнівів, і він жорстоко картає себе за уявні недоліки та помилки. І називає це «щоденним самокатуванням».

Як і мозок Роба, мій мозок продукує всілякі дурниці. У мене