Крістін Ханна - Соловей

Ізабель підійшла до льотчика. Зблизька вона побачила подряпини на його обличчі й розірваний рукав форми. На його волоссі була засохла кров, і вона раптом подумала: «Він скидав бомби на Німеччину».

— Не всі ми сидимо склавши руки, — сказала вона чоловікові.

— Ви говорите англійською, — відповів він. — Дякувати Богові. Мій літак розбився чотири дні тому. Відтоді я переховуюся в темних закутках. Я не знав, куди йти, поки цей чоловік не привів мене сюди. Ви мені допоможете?

Вона кивнула.

— Як? Ви можете відправити мене додому?

— У мене немає відповідей. Просто робіть усе, що вам скажуть. І ще одне, мсьє.

— Так, мем?

— Вони ризикують життям, щоб допомогти вам. Ви це розумієте?

Він кивнув.

Ізабель повернулася до своїх нових колег:

— Він усе розуміє й робитиме, як ви накажете.

— Дякую, Ізабель, — сказав Леві. — Де нам із тобою зустрітися, коли повернешся з Амбуаза?

Почувши запитання, Ізабель на диво швидко знайшла, що відповісти.

— У книжковій крамниці, — сказала вона впевнено. — Я хочу знову її відкрити.

Леві подивився на неї:

— Що на це скаже твій батько? Я думав, він зачинив крамницю, коли нацисти почали диктувати, що йому продавати.

— Мій батько працює на нацистів, — відповіла вона з гіркотою в голосі. — Його думка мало чого варта. Він наказав мені знайти роботу. Це і буде моєю роботою. Ви всі зможете бачити мене, коли потрібно. Це ідеальний варіант.

— Авжеж, — сказав Леві, але його слова прозвучали так, наче він був не згоден. — Гаразд. Анук принесе тобі нові документи, коли ми дістанемо посвідчення. Нам потрібне твоє фото.

Він примружив очі.

— І ще одне, Ізабель. Дозволь мені трохи побути старим і нагадати молодій дівчини, яка звикла діяти імпульсивно, що тепер це неприпустимо. Ти знаєш, я друг твого батька. Принаймні був ним, доки він не показав свого справжнього обличчя. Час подорослішати і робити те, що тобі кажуть. Завжди. Без винятків. Це для твоєї ж і нашої безпеки.

Ізабель стало соромно через те, що він мусив усе це їй казати в присутності інших.

— Звісно.

— І якщо тебе впіймають, — додала Анук, — то поводитимуться з тобою по-особливому, зважаючи на те, що ти жінка. Розумієш? Для нас вони вигадують особливі покарання.

Ізабель проковтнула клубок у горлі. Іноді вона думала про ув’язнення і страту. Але про це вона не думала, хоч і варто було б.

— Ми вимагаємо один від одного — або принаймні сподіваємося на це — давати решті два дні.

— Два дні?

— Якщо тебе впіймають і… допитуватимуть. Намагайся не казати нічого два дні. Це дасть нам час, щоб зникнути.

— Два дні, — повторила Ізабель. — Це не так уже й довго.

— Ти дуже помиляєшся, — похмуро відповіла Анук.

За наступні шість днів Ізабель чотири рази залишала Париж. Вона відвозила пакунки в Амбуаз, Блуа та Ліон. Вона більше часу проводила на вокзалах, ніж у квартирі батька, що задовольняло їх обох. Поки вона днями стояла в чергах по їжу й поверталася додому до комендантської години, її татові було байдуже, що вона робить. Утім, тепер вона знову була в Парижі, готова перейти до наступної стадії свого плану.

— Ти не відкриєш крамниці.

Ізабель пильно дивилася на батька. Він стояв біля заштореного вікна. У блідому світлі помешкання здавалося гарним, але занедбаним. Його досі прикрашав антикваріат, який збирали кілька поколінь родини. На стінах граційно висіли картини у важких позолочених рамах (деяких бракувало, адже батько, вочевидь, продав їх: на стіні від них лишилися самі чорні тіні). Якби можна було підняти штори, з вікна відкрився б неперевершений вид на Ейфелеву вежу.

— Ти ж казав мені знайти роботу, — вела вона далі вперто. Загорнутий у папір пакунок у її сумочці надавав їй сил для розмови з татом. До того ж він уже був трохи п’яним. Незабаром він розвалиться у великому кріслі у вітальні та завиватиме уві сні. У дитинстві через ці жалібні звуки їй хотілося заспокоїти його. Але більше такого бажання не виникало.

— Я мав на увазі роботу, за яку платять, — відповів він сухо і налив собі ще склянку бренді.

— Чому б тобі вже не взяти глека? — сказала вона.

Він пропустив шпильку повз вуха.

— Я цього не терпітиму. Годі. Ти не відкриєш книжкової крамниці.

— Я це вже зробила. Сьогодні. Весь вечір там прибирала.

Він завмер. Його густі сиві брови поповзли вгору.

— Ти прибирала?

— Так, прибирала, — відрубала вона. — Знаю, це дивує тебе, тату, але мені вже не дванадцять, — вона підійшла ближче. — Я зроблю це. Я так вирішила. Так я матиму час, аби стояти в чергах по їжу, і зароблятиму трохи грошей. Німці купуватимуть у мене книжки. Обіцяю.

— Ти з ними фліртуватимеш? — спитав він.

Вона відчула нотки докору.

— Каже чоловік, який на них працює.

Він витріщився на неї, а вона на нього.

— Добре, — сказав він нарешті. — Роби, як знаєш. Але комора в задній частині крамниці моя. Моя, Ізабель. Я зачиню її, заберу ключ, а ти поважатимеш моє бажання і триматимешся якнайдалі від тієї кімнати.

— Чому?

— Немає значення.

— Ти там зустрічаєшся з жінками? На дивані?

Він похитав головою.

— Ти дурне дівчисько. Дякувати Богові, твоя мати не дожила до цього часу й не бачить, ким ти стала.

Це дуже сильно зачепило Ізабель.

— Як і ти, тату, — парирувала вона. — Як і ти.

Розділ 17

У середині червня, в передостанній день навчальної чверті, В’янн стояла біля дошки та відміняла дієслово, коли почула вже знайомий звук мотору німецького мотоцикла.

— Знову солдати, — гірко зауважив Жилль Фурньє. Останнім часом хлопчик був постійно розлюченим. Але як його за це звинувачувати? Нацисти забрали м'ясну крамницю його родини й віддали її колабораціоністам.

— Залишайтеся тут, — сказала вона учням і вийшла в коридор. У школу зайшло двоє чоловіків — офіцер гестапо в довгому чорному плащі та місцевий жандарм Поль, який став великим цабе, відколи почав співпрацювати з нацистами. Його пасок урізався в живіт. Скільки разів вона бачила, як він іде вулицею Віктора Гюго, тягнучи їжі більше, ніж його родина може з’їсти, тоді як сама вона стояла в довжелезних чергах із продуктовим талоном, на який можна було дістати мізерну кількість харчів!

В’янн пішла їм назустріч, склавши руки на талії. Вона почувалася невпевнено у своїй поношеній сукні із затертим комірцем і манжетами. Хоч вона й акуратно намалювала на голих литках лінії, які мали видаватися швами, але було очевидно, що це лише її маленькі хитрощі. На