Крістін Ханна - Соловей

ній не було панчіх, і через це вона почувалася вразливою поруч із цими чоловіками. З обох боків коридору почали відчинятися двері. Учителі виходили, аби дізнатися, що потрібно офіцерам. Вони дивилися один на одного й мовчали.

Гестапівець рішуче йшов до класу мсьє Парецкі в дальньому кінці будівлі. Гладкий Поль намагався не відставати, а тому захекано тягнувся вслід за ним.

За кілька секунд французький полісмен витяг мсьє Парецкі з класу.

В’янн насупилася, коли вони проходили повз неї. Старий Парецкі, який колись давно навчав її арифметики, а його дружина доглядала за шкільними квітами, з жахом подивився на неї.

— Полю, — різко спитала В’янн, — що відбувається?

Поліцейський зупинився:

— Його в чомусь звинувачують.

— Я нічого не зробив! — кричав Парецкі, намагаючись звільнитися з лап Поля.

Офіцер гестапо помітив метушню й пожвавішав. Він швидко підійшов до В’янн, стукаючи по підлозі своїми закаблуками. Блиск у його очах змусив В’янн затремтіти від страху.

— Мадам, чому ви нам заважаєте?

— В-він мій друг.

— Невже? — сказав він, розтягуючи слово. — То ви знаєте, що він поширює антинімецьку пропаганду?

— Це газета, — мовив Парецкі. — Я просто кажу французам правду. В’янн! Поясни їм!

В’янн відчула, що тепер усі дивляться на неї.

— Ваше ім’я? — вимогливо спитав німець, відкриваючи блокнот і дістаючи олівець.

Вона нервово облизала губи.

— В’янн Моріак.

Він записав.

— Ви розповсюджуєте листівки разом із мсьє Парецкі?

— Ні! — вигукнула вона. — Він просто мій колега-вчитель, пане. Ні про що інше я не знаю.

Гестапівець закрив записник.

— Хіба вам не казали, що краще не ставити жодних запитань?

— Я нічого такого не хотіла, — ледве вимовила жінка, бо в горлі в неї страшенно пересохло.

Його обличчя повільно розпливлося в посмішці. Це так налякало В’янн, що їй знадобилася мало не хвилина, аби усвідомити його подальші слова.

— Вас відсторонено, мадам.

Здавалося, її серце перестало битися.

— В-вибачте, що?

— Я про ваше вчителювання. Вас відсторонено. Ідіть додому, мадам, і не повертайтеся. Учням не потрібен такий приклад, як ви.

Наприкінці дня В’янн із донькою поверталася додому та час від часу навіть відповідала на нескінченні запитання Софі, але на думці в неї було лише одне: «Що тепер робити?»

Що робити?

О цій порі кіоски й крамниці вже були зачинені, а вітрини та прилавки — порожні. Скрізь були розвішані оголошення: ЯЄЦЬ НЕМАЄ, МАСЛА НЕМАЄ, ОЛІЇ НЕМАЄ, ЛИМОНІВ НЕМАЄ, ВЗУТТЯ НЕМАЄ, ПАПЕРОВИХ ПАКЕТІВ НЕМАЄ.

Вона ощадливо використовувала гроші, залишені їй Антуаном. Більш ніж ощадливо, хоч спершу і здавалося, що цих грошей досить багато. Вона витрачала їх лише на найнеобхідніше — дрова, електроенергію, газ, їжу. Але більше цих грошей не було. Як вони із Софі виживуть без її вчительської зарплатні?

Удома їй наче затуманило розум. Вона приготувала каструлю капустяного супу, додавши в нього дрібно порізану моркву, яка була м’яка, наче локшина. Після обіду В’янн узялася до прання. Вивісивши одяг сушитися, вона почала зашивати шкарпетки і робила це, поки надворі не стемніло. Софі постійно скиглила, тож жінка надто рано вклала її в ліжко.

Залишившись на самоті і почуваючись так, наче до її горла приставили ніж, вона сіла за обідній стіл і взяла листівку та ручку.

Любий Антуане,

у нас закінчилися гроші, а я втратила роботу.

Що мені робити? Зима прийде за кілька місяців.

Вона підняла ручку. Написані синім чорнилом слова здавалися величезними на білому папері.

Закінчилися гроші.

Що вона за жінка, якщо хоче надіслати такий лист своєму чоловікові-військовополоненому?

Вона зім’яла листівку та кинула її в холодний, укритий сажею камін. Біла паперова кулька самотньо лежала на ложі з попелу.

Ні.

Це не можна залишати в будинку. А що як Софі знайде і прочитає її? Вона дістала листівку, винесла її на заднє подвір’я й кинула в альтанку. Кури розтопчуть і порвуть її.

В’янн сіла в улюблене крісло Антуана. Через такі раптові зміни їй паморочилося в голові. Усередині ожив страх. Якби ж вона могла почати все спочатку. Вона витрачала б ще менше грошей… вона обійшлась би без багатьох речей… вона мовчки дала б їм забрати мсьє Парецкі.

Позаду неї заскрипіли двері.

Кроки. Дихання.

Вона могла підвестися й піти геть, але була надто втомленою.

Бек стояв поруч.

— Не бажаєте келих вина? Це «Шато Марго» 1928 року. Здається, це був хороший рік.

Вино. Вона хотіла сказати: «Так, будь ласка» (можливо, зараз їй як ніколи був потрібен келих вина), але не могла. Відмовитись теж не було сили, тож вона просто мовчала.

В’янн почула, як він витяг корок із пляшки та налив вино в келих. Бек поставив біля неї повну склянку. Вона відчула багатий, солодкий і п’янкий аромат.

Наливши келих і собі, капітан сів поруч із нею.

— Я їду, — сказав він після довгої паузи.

Вона поглянула на нього.

— Не радійте так. Це лише на деякий час. На кілька тижнів. Я не був удома вже два роки, — він зробив ковток. — Може, моя дружина зараз сидить у нашому садку й думає, хто ж до неї повернеться. Чи я такий, яким був колись. Я бачив багато… — він замовк. — Ця війна не така, якою я її уявляв. Усе змінилося за такий тривалий час, ви згодні?

— Так, — сказала В’янн. Вона часто про це думала.

У тиші вона чула, як кумкає жаба і як над їхніми головами на вітру тріпоче листя запашного жасмину. Соловей співав сумну й самотню пісню.

— Ви наче сама не своя, мадам, — зауважив він. — Сподіваюсь, ви не проти, що я втручаюся.

— Мене сьогодні звільнили зі школи, — вона вперше вимовила ці слова вголос. З її очей одразу градом полилися гарячі сльози. — Я… привернула до себе увагу.

— Це небезпечно.

— Гроші, які залишив мій чоловік, скінчилися. Я безробітна. Скоро настане зима. Як мені вижити? Як прогодувати й зігріти Софі? — вона подивилася на нього.

Їхні погляди зустрілися. Вона хотіла відвернутись, але не могла.

Він буквально вклав келих їй у руку, зімкнувши навколо нього її пальці. Від його теплого дотику до її холодних рук В’янн затремтіла. Раптом вона згадала його кабінет і купу їжі в ньому.

— Це лише вино, — знову сказав він. Аромат черешень, запашної землі й лаванди дістався її носа, нагадуючи про життя, яке в неї було раніше, про ночі, коли вони з Антуаном сиділи тут і пили вино.

Від невеличкого ковтка їй забракло подиху. Вона вже забула, як це приємно.

— Ви прекрасна, мадам, —