Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

академії внутрішніх справ Новак влаштувався слідчим у київську міліцію. Невдовзі вони з Євою розбіглися, але коли саме — не знаю. Єва дуже неохоче згадувала Пашку Новака в розмовах зі мною. Складалося враження, ніби щоразу, коли я просив її розповісти про Київ, Єві доводилося лізти по спогади до непрозорої банки, наповненої павуками. Я дізнався про те, що Пашка і Єва більше не зустрічаються, лише тоді, коли Павло Новак одружився з дев’ятнадцятирічною Іриною Кучеренко, донькою Анатолія Кучеренка, тодішнього начальника Головного управління МВС України в Київській області. Новак не афішував одруження, зате його дружина не обмежувала себе й упродовж півроку після весілля щотижня викладала у соцмережах знімки з вінчання, банкету та медового місяця. (До слова, одруження виявилося напрочуд вдалим. Через сім років, навесні 2015-го, тридцятирічний Павло Новак отримав позачергове звання підполковника й очолив Управління боротьби з організованою злочинністю в ГУМВС України в Київській області.)

«Що він робить у Рівному? Захотів провідати друзів? Посеред тижня?»

Від роздумів мене відволікло пілікання мобільного телефона. На екрані висвітилося «Бос Оптимальне», і я миттю забув про Новака. «Паскудство», — під ложечкою неприємно засмоктало.

— Алло!

— Мироне, привіт.

Обов’язки директора рівненського відділу служби таксі «Оптимальне» виконував афганець Юлій Фейгін, п’ятдесятисемирічний простакуватий мужик із м’ясистим обличчям і схожим на бочку тулубом. Наполовину білорус. Фейгін страждав на хронічне безсоння та гіпертонію, а ще ненавидів формальності, наказуючи всім, незалежно від різниці у віці, звертатись до нього на «ти». Втім, останнє не заважало йому підтримувати серед водіїв і диспетчерів майже армійську дисципліну. Фейгін не чіплявся за роботу, мабуть, саме тому київські боси його цінували.

— Вітаю.

— Ти їздив учора.

Це не було запитання, та я однаково відповів:

— Так.

— Розказуй, що там за каша заварилася зі здолбунівським пасажиром.

— Та нічого особливого, — обережно почав я, — чувак злетів з котушок, довелося висадити. А в чому проблема?

— Чувак — це пасажир?

— Так.

— Де ти його висадив?

— На Чорновола, — я вирішив говорити правду, — зразу за трасою, через кілометр від «Комфорт Хаусу»[35], — і повторив: — А в чому проблема?

— Проблема в тому, що брат цього, як ти кажеш, чувака виявився прокурором Здолбунівського району, і у мене зараз вимагають твої яйця, бажано запечені та нафаршировані свіжою зеленню.

Я ледве стримався, щоб не вилаятися. Гіршого годі було сподіватися.

— Я знаю правила. Наші правила дозволяють відмовити клієнту, якщо він п’яний. Я можу не пустити пасажира в салон, якщо він такий налиганий, що…

— Але ж ти пустив його в салон! — підвищив голос Фейгін.

— Я думав, що довезу його без пригод. Він почав неадекватно поводитися в дорозі.

— Що він робив?

— Він був п’яний і поводився непристойно. Він лаявся.

— Ти кидав у нього каменем? — пауза. — Мироне?

Я мовчав секунд із десять перед тим, як зронити:

— Ні.

Зі слухавки долинуло полегшене зітхання.

— Слава Богу! Це дуже важливо, Мироне. Бо цей придурок стверджує, начебто ти…

— Я кинув у нього шматком асфальту, підібраним на дорозі. То був не камінь. То був асфальт, і я влучив просто в його смердючого рота. Я не хотів. Я думав налякати його… ну, як собаку.

— Блядь.

— Пробач.

Ще одне зітхання, тепер уже інше. Зовсім не таке зітхання.

— Ні, це ти мені пробач, — голос став холодним і відстороненим. — Сподіваюся, ти розумієш, що так краще для тебе.

— Як краще для мене?

— Ти працював нелегально. Вважай, що ми незнайомі.

— Але… — я не знаходив слів, чув лише, як непристойно голосно бухкає серце і як від того трясеться рука, що притискає телефон до вуха. Тільки не зараз. Не так. Це не може відбуватися зі мною. — Ти мене звільняєш?

— Так, чорт забирай, я тебе звільняю! — гарикнув Юлій Фейгін. — А що ти хотів? Щоб я нагородив тебе медаллю? Ти маєш подякувати, що я не видав їм твоєї задниці. Навіть без тебе в офісі все ще плаває по коліно лайна, яке я мушу розгрібати!

— Юлію, дозволь мені пояснити.

— Припини! Ти міг не взяти його, міг висадити на першому світлофорі в Рівному, але, Господи Боже, кидатися каменем… Що на тебе найшло, хлопче? — афганець обурено крекнув і закінчив уже спокійніше: — У тебе є основна робота, тому, думаю, це найкращий варіант. Це все, що я можу зробити. Прощавай, Мироне.

І смартфон затих.

Густий, наче смола, розпач просочився в усі мої пори. Він тиснув і душив, я почувався так, ніби потрапив на планету зі значно більшою за земну силою тяжіння. Про переклад можна було забути. Майже годину після розмови з афганцем я намагався читати. «Розкажи все» Чака Поланіка. Зазвичай читання заспокоювало, давало змогу відволіктися. На лихо, головному героєві книжки — Вебстеру Карлтону Вестворду ІІІ — щастило як мені, тобто як потопельнику, тож зрештою я відклав роман — через нього ставало тільки гірше — і почав вигадувати, як учинити далі.

О першій я примусив себе поїсти та скинув гнітюче заціпеніння. Став переконувати себе, що нічого невиправного не трапилося. «Оптимальне» — не єдина служба в Рівному. Я особисто знайомий з Іллею Гармашем, директором місцевого «Пілота». Гармаш сам починав таксистом, пройшов увесь шлях від водія до директора й загалом був непоганим хлопцем. Ще до того, як він очолив «Пілот», ми з ним часто перетиналися. Я знав, що в «Пілоті» менші тарифи і що служба забирає більший відсоток із кожного замовлення, але вибирати не доводилось.

Відшукав у контактах телефон Іллі та натиснув «Виклик». Гармаш відповів через кілька секунд:

— Мироне, привіт.

Поки йшли гудки, я відчував неприємне поколювання внизу живота, побоюючись, що Ілля забув мене, що мені доведеться пояснювати, хто я такий, після чого прохання взяти на роботу звучатиме геть тупо. Востаннє ми бачилися рік тому. Все склалося інакше. Я не встиг розтулити рота, як Ілля привітався зі мною, от тільки спокійніше від того не стало. Навпаки — хтось мовби підпалив мої нервові закінчення. Складалося враження, нібито Гармаш передбачав, що я телефонуватиму.

— Ти як чекав мого дзвінка, — награно бадьорим тоном проказав я.

— Чекав, — зізнався Гармаш.

Холодок із живота поліз у груди.

— Тебе вже поінформували?

— Трохи. Сказали, що тебе турнули з «Оптимального», й, у принципі, все. Ну, це так, чутки, дійшли сьогодні. А поза тим… є люди, які дуже стараються, щоб тебе не взяли в жодну іншу службу.

— Я мушу таксувати. Без коліс не витягну.

— А мені, от не повіриш, якраз треба водії. Але я не візьму тебе, Мироне. Не зараз.

— Хріново, — мені не вдалося приховати розчарування, — гадав, ти виручиш.