Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

тоді габаритами переважав найбільшого зі старшокласників: мав зріст 193 сантиметри, важив 98,5 кілограма і продовжував рости, наче на стероїдах. Бігудяй — то прізвисько, що приклеїлося до переростка через неймовірно пишну кучму волосся на голові. Попри відчайдушні намагання його випрямити, пасма волосся Бігудяя виглядали так, ніби він щоранку накручував їх на бігуді. Бігудяю вдалося «випрямити» кучері лиш одного разу, взимку 1997-го чи 1998-го, коли він підстригся під нуль. Нічого це не дало, бо через два тижні волосся відросло, і голова стала схожою на обшитий хутром м’яч, а до Бігудяя прилипло ще одне прізвисько — Кошлатий Помідор (кажемо «дякую» червоному, всіяному прищами обличчю).

У восьмому класі Бігудяй узяв за звичку приходити до школи із CD-плеєром у кишені та величезними навушниками Sennheiser на голові. Підозрюю, не так із любові до музики, як тому, що широка пластикова дужка навушників притискала непокірне волосся та візуально зменшувала об’єм чуприни. Позаочі всі кепкували з Бігудяя, але відверто його не зачіпали. Ми користалися тим, що він голосно вмикав музику: чекали, доки ґевал, звично встромивши руки до кишень розтягнутої толстовки, прочовгає повз, а тоді викрикували навздогін усе, що не трималося на язиці. Переросток нічого не чув, а ми реготали до сліз, корчилися за його спиною, змагаючись, хто загорлає найгучніше.

Того дня, коли Сашко Бонка впродовж однієї хвилини втратив свідомість, передній зуб і віру в мене, все починалося так само, і ніщо не віщувало біди. Ми з Бонкою та Цезарем навчалися в першу зміну і щойно вийшли зі школи. Бігудяй навчався в другу і якраз сунув на уроки. Руки — в кишенях, голова втиснута між пліч, на вухах — велетенські навушники. Ми розминулися на шкільному ґанку. Я чув, як під амбушюрами оглушливо реве музика, а тому, ще не діставшись дороги, розвернувся й щось прокричав йому навздогін. Не пам’ятаю, що саме. Здається, одне з його прізвиськ. Можливо, Кошлатий Помідор із навмисно пропущеним «ом» у другому слові. Можливо, щось іще про його розумові здібності. Яка різниця? Важливо те, що Бігудяй, крутнувшись, вихором злетів зі шкільного ґанку та погнався за нами.

Я примудрився втиснути свої слова у проміжок між піснями.

Якби по справедливості, то й відгрібати мав би я. Але життя — несправедлива штука. Так сталося, що серед нас трьох — Бонки, Цезаря й мене — найповільніше бігав Бонка. Ми з Цезарем утекли, Бонка — ні. Бігудяй нагнав його за будівлею Управління лісового господарства, притиснув до паркана й почав забивати на смерть. Бонку врятували двоє жінок, що вискочили з Управління та відтягли переростка.

У ту мить, коли я розчепив пальці й підібраний із дороги уламок асфальту полетів у пітьму, в голові спалахнула думка про те, наскільки мізерною була ймовірність того, що, прогорланивши кілька коротких слів, я втраплю точно в паузу поміж піснями. Бігудяй слухав блек-метал, причому якийсь цілковито дикий, бридкий і моторошний норвезький метал, бо навіть Бонка та Цезар, фанатичні металюги, не сприймали ту ошаленілу суміш молотіння й вереску. Диск містив півтора десятка композицій, кожна з яких була божевільною какофонією, крізь яку навряд чи вдалося б розчути навіть гарматний постріл (колись ми з Ромичем натрапили на речі Бігудяя в роздягалці й, поки їхній власник вистукував баскетбольним м’ячем у спортзалі, прокрутили кілька пісень), але попри це мені пощастило втрапити у довбаний трисекундний проміжок між ними.

Можливо, якби шматок асфальту пролетів повз, усе обійшлося б. Бритоголовий викликав би інше таксі, довів би себе до кондиції в «Магнаті», а на ранок забув би про мене і про все, що сталося вночі. Але я влучив. Чорт забирай, ти завжди влучаєш, коли найменше потрібно! Я жбурнув з усієї сили та поцілив просто в його поганий рот. Неначе у сповільненій зйомці, уламок асфальту відскочив від лиця, і я побачив, як із розтовчених губів на зуби, в рот і на підборіддя потекла кров. Чоловік похитнувся, встояв на ногах, а потім, схоже, не вірячи, що таке могло трапитися із ним, зайшовся високим верескливим голосом:

— Бля-а-а-а! А-а-а-а! А-а-а-а! Бля-а-а-а! А-а-а…

Я повернувся до машини, сів за кермо, захряснув дверцята й поїхав додому.

35

У п’ятницю вранці я відвів Теодора до дитсадка, після чого засів за переклад. Єва, збираючись на роботу, виглядала невиспаною, та звичної наїжаченості не відчувалось. Дружина здавалася пригніченою. Я намагався піймати її погляд, але вона відверталася, ховаючи дивно застиглі й потемнілі очі.

— У тебе все гаразд? — спитав я, поки вона вдягалася. — Ти якась сумна.

— Прийшов лист від банку.

Я бачив конверт на трельяжі в нашій спальні. Здогадувався, що в ньому, й тому не розпечатував — щоб зайвий раз не псувати собі настрій.

— Це який за рахунком? Третій?

— Четвертий, — поправила дружина, — один я порвала.

Вона говорила так, наче перебрала заспокійливого. Або як пацієнтка, яка не відійшла від наркозу. Це насторожувало. Єва могла реготати до сліз, могла кричати на мене так, що шия та груди ставали фіолетово-багряними від крові, втім, ніколи не впадала в меланхолію. Я відставив ноут, вийшов у коридор — Єва поправляла зачіску перед трюмо — зупинився позад неї.

— У тебе справді все добре? — запитання, звісно, ідіотське. Дружина відклала щітку для волосся та зустрілася зі мною поглядом у дзеркальному відображенні, проте не зронила ні слова. Я почав запевняти: — Ми обов’язково впораємось. Ми все подолаємо, — і подумав, чи не обійняти її, але стримався. Боявся, що вона не відповість. — Ти коли повертаєшся сьогодні?

— Думаю, о сьомій звільнюся, — Єва відступила від дзеркала й почала взуватись. — Завтра в «Перлині» весілля, хочу виспатись.

— Давай погуляємо ввечері.

— У тебе ж робота, ні?

— Зміна на 23:00. Ми можемо залишити Тео в мами й повечеряти в New York Street Pizza. Або просто побродити парком.

Дружина знову випросталася навпроти трюмо, механічно розрівняла складки на одязі. Хвилину помовчала, дивилася кудись повз своє відображення, а тоді похитала головою.

Я знизав плечима, побажав їй гарного дня й повернувся до роботи.

Чи то пак повернувся до ноута, бо робота не йшла. Замість перекладати я відкрив Facebook і на годину залип у новинах. Якоїсь миті мій погляд вихопив нову фотографію Павла Новака. Пашка сидів у скай-барі, що займає два горішні поверхи «Манхеттен Сіті Холу», обнявшись за плечі з двома однокласниками. Щось неспокійне й слизьке, наче змія, заворушись у мене в животі. Погляд ковзнув по даті завантаження фотографії: середа, 3 червня.

— А як же дружина? — промимрив я. — Залишилась сама в Києві?

Після закінчення Національної