Марек Краєвський - Голова Мінотавра

— Ти кажеш, що я об’єднав дві випадкові збіжності. Але є ще й третя, найважливіша. З неї мені треба було почати. Ось чому ми поїдемо до Львова найближчим потягом. Знаєш, як звався наш граф? Як він представився в листі? «Граф Гуґо Діонісій фон Банах». А чи знаєш ти, хто такі Гуґо Діонісій Штайнгауз і професор Стефан Банах?

— Ні.

— Ось воно! — Попельський старанно вклав рештки капусти на вцілілих шматках м’яса. — Це львівські математики, завсідники кав’ярні, де пишуть на скатертинах. Їдьмо, але зайдімо ще на хвилинку до «Матримоніуму», може, здобудемо там додаткову інформацію. Шкода, що ми не розпитали пані Новоземську про акцент цієї мавпи, бо я певен, що спостережлива жінка помітила в нього якісь львівські особливості.

Катовиці, понеділок 1 лютого 1937 року,

друга година пополудні

Пані Клементина Новоземська мала звичку обідати близько другої години в поблизькому ресторані «Театральний». Тоді вона зачиняла контору, а на дверях вивішувала табличку «Обідня перерва. Агентство працює від 15.30». Так вона зробила й сьогодні. Одягла соболину шубу й маленького капелюшка із квіткою на вигадливій петельці, а тоді рушила до дверей, тримаючи торбинку в одній руці, а картонну табличку — у другій. Двері розчинилися. У них стояв невисокий чоловік у пальті й капелюсі. У руці він тримав тростину.

— Я саме йду обідати, — пані Клементина Новоземська постукала помальованим у червоний колір нігтем по табличці. — Підете зі мною? Ми й там можемо поговорити.

Перший завданий удар замалим не розчерепив їй голову. Тепла кров залляла очі, на лобі з’явилася червона смуга, котра швидко синіла. Удар відкинув пані Новоземську до стіни кімнати. Вона зсунулася по ній і важко гепнулася на куприк. Нападник відкрутив нижню частину своєї тростини, вивільняючи десятисантиметрову сталеву спицю. Тоді підніс руки й устромив гостряк у голову Новоземської. Спиця легко протнула кістки черепа й капелюшок. Дійшовши кінця, нападник повернув спицю в рані. Був милосердним. Не хотів, аби жінка бачила, як він схиляється над нею, забиває ножа в щоку й робить глибокий надріз, а тоді туди ж вганяє верхні ікла. Не хотів, аби бачила, як він відкидає голову, і шматок червоного м’яса ляпає на підлогу.

Лігво Мінотавра

[…] кожне недбальство є свідомим, кожне випадкове зіткнення є запланованою зустріччю, кожна зневага — покаранням, кожна поразка — таємничою перемогою, кожна смерть — самогубством.

Хорхе Луїс Борхес, Deutsches Requiem

Ворохта, понеділок 8 лютого 1937 року,

четверта година пополудні

Рита Попельська стрімко з’їжджала Оленячим спуском, який провадив від нещодавно збудованого кемпінгу до темної смуги буків. Її струнка фігура, біла, немов порцелянова шкіра, щоки, котрі від морозу й вітру стали схожими на рум’яні яблука, привертали загальну увагу. Під час обідів у кемпінгу літні пані придивлялися до Рити з ледь помітною зневагою, припускаючи, що кожна вродлива дівчина раніше чи пізніше стане повією або утриманкою. Молодші дивилися на неї із заздрістю, а старші чоловіки — із жаданням або безсилою байдужістю. Сама ж вона, навіть не здогадуючись, що викликає такі суперечливі почуття, так завзято ковзалася на лижах, наче кожен день був останнім днем зимових канікул. З тіткою Леокадією, яка без угаву грала в бриджа, вона зустрічалася лише в ресторані під час обіду. Та навіть тоді їй не доводилося терпіти тітчиних зауважень, бо за їхнім столиком іще з першого дня вибороли собі місця двоє братів Кшеміцьких. Молодший з них, Адам, був студентом Львівської політехніки, а старший, Зиґмунт — підхорунжим з полку Кресових стрільців у Станіславові. Рита радісно заводила кокетливі розмови з обома юнаками, особливо, коли тітка Леокадія, проковтнувши заледве кілька шматочків, бігла до заставленого пальмами фойє, звідки долітав запах сигар і шурхіт тасованих карт. Рита була несміливою дівчиною, нічим особливо не цікавилася. Часто вона з безжурною усмішкою уривала розмову із братами й бігла до своєї кімнати, аби там переодягтися в теплі панчохи, товсті рейтузи, вузькі лижні штани й два закопанські светри; шапки вона ніколи не носила, бо вовна кусала її й дряпала в голову. А тоді мчала з лижами на спуск і з’їжджала на шаленій швидкості вниз, із розвіяним чорним волоссям, залишаючи позаду й братів Кшеміцьких, і кількох інших гімназистів та студентів, що безнадійно намагалися зрівнятися із цією панночкою. Це було майже неможливо, наздогнати дівчину, яка їздила на лижах з п’яти років, і кожні зимові канікули проводила в Карпатах.

Але той, хто вважав, що Рита Попельська кидається у вир снігу й вітру лише через атавістичну молоду потребу позбутися зайвої енергії, помилявся. Ні, причина була зовсім інша. Рита зрозуміла: чим швидше мине день і більш змореною кинеться вона у свою холодну запашну постіль, тим скоріше проминуть ці два тижні у Ворохті й настане день повернення до Львова. А там дівчина хотіла опинитися будь-що. Бо в місті дехто на неї чекав. Таємничий чоловік, котрий з кондуктором передав їй у потязі листика, коли вночі, закутавшись у товстий стьобаний халат, Рита поверталася з туалету до купе, у якому голосно хропла її тітка. Кондуктор підняв тоді кашкета, вручив їй конверта, що пахнув чоловічим одеколоном, і пояснив, що на вокзалі у Львові один молодик у масці попросив його про цю послугу.

Тому Рита часто полишала товариство своїх шанувальників. Їй хотілося побути на самоті, стати між старими ялицями та буками й уже всоте перечитати цього листа, після якого в голові залишався легенький туман.

Бентежна панно Рито!

Доки я не побачив Вас в одному небезпечному місці на Замарстинові, у товаристві якоїсь панни й циркових атлетів, я був зовсім іншою людиною — збайдужілим і цинічним бонвіваном, що все вже бачив, усе пережив. Людиною, котра пізнала абсолютне добро і зло. Щоб довести Вам правдивість моїх слів, додам, що мене розшукувала поліція в трьох країнах, я сидів у в’язниці та здобув величезне майно. На противагу цьому скажу, що у свої двадцять сім років я отримав блискучу освіту. Зараз мені вже не доводиться працювати, щоб забезпечити себе. Я не мушу робити нічого. Моє життя огорнула величезна й безпросвітна нудьга. Так тривало до того січневого дня, коли я побачив Вас. Якщо досі я пізнав абсолютне добро і зло, то у Вас я побачив абсолют краси. Слабкий чоловік написав би: «Не можу ані спати, ані