Марек Краєвський - Голова Мінотавра

Отже: «Чоловік не мусить бути вродливим. Він має бути трішки гарнішим від диявола. Але дияволом бути не може». Так вона його описала. А ось докладніший опис: «Густе, грубе волосся, що де-не-де сивіло, наче шапка, росло відразу над бровами. Синя, виголена щетина підступала аж під крихітні очі, немов удавлені в голову. Квадратна щелепа, криві зуби, вузькі губи». Вона отримала завдаток і домовилася для нього про побачення з Марією Шинок того ж таки дня, ані на мить не сподіваючись на успіх цієї зустрічі. І навіть полегшено зітхнула, коли він не з’явився. Більше вона його не бачила.

— Не з’явився… — замислено повторив Мокк.

— А зараз слухай уважно. Зустріч цього графа із Клементиною Новоземською відбулася 30 серпня 1936 року… Того ж пополудня він мав зустрітися з Марією Шинок. Тобі щось говорить ця дата?

— Тоді її знайшли покусаною?

— Так! — Попельський гепнув рукою по столі, аж пиво хлюпнуло з кухля. — Він прийшов на це побачення, але не заходив до контори. Почекав, доки звідти вийде ця дівчина. І пішов за нею. А вона, може, плакала, бо була розчарована, що він не прийшов. Йшла, нічого не бачачи крізь сльози, а у своїй убогій торбинці намарне несла галун, котрий мав повернути їй втрачену цноту. А ця потвора йшла за нею… І десь на неї напала…

Підійшла офіціантка й розставила перед ними тарілки. Чоловіки припинили розмову, але продовжували дивитися один на одного. Їх не цікавила рум’яна скоринка, яка легенько відставала від рожевого, соковитого м’яса, ані білі купки сілезьких галушок, ані горох і червона, густа капуста, що аж парувала. Жоден із них навіть не глянув на офіціантку, котра не відходила від столу й вичікувально дивилася на них.

— Чого їй треба? — Мокк не витримав. — Чайових? Дай їй, Едуарде, бо в мене немає дрібних!

— Не про чайові йдеться, — офіціантка відповіла німецькою, а на її обличчі з’явилося обурення. — Я дізналася про те, що ви просили. — До Попельського вона звернулася вже польською. — Якраз прийшов мій напарник, що обслуговував тоді цього потворного чоловіка.

— А ви можете його покликати? — Попельський дав їй п’ятдесят грошів на чай.

— Гельмуте! — погукала та. — А йди-но сюди, синку!

— У чому справа? — Мокк настромив галушку на виделку й зупинився. — Я бачив, як ти довгенько з нею розбалакував, щойно ми прийшли… Думав, що ти питаєшся про вільний столик… Може, поясниш нарешті…

Попельський глянув на офіціанта Гельмута, який підійшов до їхнього столика. Це був широкоплечий молодик з обличчям, подзюбаним віспою.

— До ваших послуг, шановний пане, — хлопець застиг біля них у завченій позі.

— Випийте-но, пане Гельмуте, за моє здоров’я, — йому Попельський теж вручив п’ятдесят грошів. — Можемо говорити німецькою?

— Говорити так, випити — ні, — офіціант видушив із себе німецькі слова, роззирнувся залою, і сховав монету до кишені. — Зараз мені не можна пити.

— А хто сказав, що зараз? — Попельський відкраяв товстий шматок голяшки й намастив його хроном. — Вип’єте пізніше, а зараз скажіть-но нам дещо. Ваша товаришка розповіла, що півроку тому був тут у вас незвичайно потворний клієнт. І якраз ви його обслуговували… Це дуже важливо, він може бути небезпечним убивцею, — останні слова Попельський вимовив пошепки, показуючи офіціантові поліційне посвідчення. — Не виключено, що ви володієте надзвичайно цінною інформацією. Можете поділитися з нами?

— Я не зрозумів одного слова. «Потворний»? — Гельмут слухав дуже уважно.

— Страшний наче мавпа, — утрутився Мокк.

— Атож, я його пригадую, — офіціант прояснів. — Він і справді був потворний як мавпа й зіпсував усю скатертину… Щось на ній писав… Я зробив йому зауваження. Він вибачився й навіть заплатив за прання. Це все, що я пам’ятаю.

— Та що ви, пане, — Попельський приязно всміхнувся. — Напевно, ви пам’ятаєте більше… Сідайте з нами, випийте пива чи горілочки…

— Нам заборонено сідати до гостей, — Гельмут знову озирнувся в бік бару.

— А що цей клієнт замовив? — запитав Мокк.

— Не знаю, але, здається, те, що й решта. Сілезькі галушки й голяшку. А потім пішов собі. Більше нічого не пригадую. Це було так давно…

— А що він писав на тій скатертині, не пригадуєте? — Попельський підніс до рота хрумку шкоринку, коричневу від гірчиці.

— Ні, не пригадую. Але списав усю скатертину, хоч викинь.

— Але що? Лист? Якісь слова? — на відміну від Попельського, Мокк не проковтнув жодного шматка.

— Та де там! — Гельмут потер чоло. — Ні, він щось підраховував. Числа писав! Та ще й чорнилом! Скатертину неможливо було випрати!

— Певне, ви її викинули? — розчаровано спитав Мокк.

— Авжеж. А що залишалося робити? Пробачте, але клієнти чекають.

Гельмут уклонився й пішов. Мокк зітхнув, з’їв галушку, а тоді встромив виделку в голяшку. Але не встиг навіть піднести до рота шматок. Попельський міцно схопив його за руку й притис до столу. Він виглядав напруженим. Німець придивлявся до нього з відкритим від подиву ротом, у якому сьогодні, схоже, не судилося зникнути шматкові м’яса. З голяшки стікав жир і капав на скатертину.

— Він приїхав здалеку, повторюю, здалеку, несправжній граф, котрий зустрівся із цієї матроною Новоземською, яка й порадила йому цей ресторан. А тут понаписував якісь цифри на скатертині, — Попельський притискав до столу Моккову руку, а на його чолі набрякали жили. — І того ж таки дня погриз Марію Шинок. А двох перших покусаних дівчат знайдено в околицях Львова. Тобі відомо, яке місто вважають європейською столицею математики?

— А до чого тут це?

— То знаєш, чи ні?

— Не знаю… Мабуть, Ґетінґен. Чи Париж, або Берлін?

— Ні, любий мій, — у голосі Попельського бриніла гордість. — Львів. Моє місто.

— Я розумію, що ти хочеш сказати. Що Мінотавр — математик, який писав на скатертині формули. А в листі до шлюбного агентства повідомив, що приїде здалеку. Ти об’єднав ці два факти. Але ж він так само може бути бізнесменом, мешканцем Варшави, котрий у вільну хвилину підраховує зиски. Ваша столиця теж, здається, далеко. І дай мені, нарешті, з’їсти цю голяшку, хай йому біс!

— А тобі відомо, що у Львові є знаменита кав’ярня «Шкотська», де зустрічаються математики? — Попельський відпустив Моккову руку. — І знаєш, вони віддавна писали там на скатертинах або на стільницях, так само, як цей удаваний граф. Може, він там теж бував, і ця звичка в нього залишилася?

— Ну, можливо… — Мокк з апетитом пережовував шматок голяшки. — Я розумію, що ти хочеш повернутися до свого міста… І не маєш бажання пояснювати щось цьому комісарові Холеві чи як там його… Але це лише два факти й твоя здогадка. І через це нам треба повертатися? Адже тут залишається купа