Олександр Сергійович Подерв'янський - Африка, сни

жахливу чорну діру, а потім знов обертатися людиною. Це були романтичні часи початку вісімдесятих, карате було поза законом, так само, як і в колонізованій японцями старій Окінаві, гебуха пасла нелегальні школи, кілька сенсеїв[7]-невдах вже сиділи в тюрмі. Це додавало тренуванням присмаку конспірації і небезпеки. Змагання проводились так: ввечері в дожо раптово з’являлись амбали, схожі на носорогів.

— Ми з школи на Червоному Хуторі, – казали вони. – Ми визиваємо вашу школу на бій. Відмовитись було неможливо. На внутрішніх змаганнях визначались кращі. Незалежно від результатів змагань до команди завжди включали Сірьожу. Сірьожа не відзначався технікою, проте мав страшну мармизу, досвід хуліганських бійок на Чоколівці і вдачу бультер’єра. Його запускали першим, він одразу отримував в пику, після чого ставав лютий, вимазував своєю кров’ю супротивників, калічив їх і наводив на них жах. Після первинної психологічної обробки до бою ставали технічні хлопці. Тактика була проста: в гостях треба було вистояти. За правилами, супротивники мали нанести нам візит у відповідь; на своїй території ми мали їх всіх покалічити. Суддівства не було ніякого, дух старої Окінави віяв у повітрі. Майстер Амбвру Тва Джонс вчив нас: як опускати свою сутність в низ живота, як створювати навкруг себе коло небезпеки, як робити шпаринку в цьому колі, щоб заманити ворога в пастку, як ставати порожнім…

Студент Київського Авіаційного інституту, він був родом з французького Конго, країни, де живуть гірські горили, слони прогулюються берегом океану, а в джунглях мешкають дикі племена, невідомі жодному антропологу; країни, де жінки відлякують крокодилів спеціальним канонізованим воланням, щоб очистити собі місце для купання, і крокодили їх слухаються, а в верхів’ях величної ріки Конго, в непролазних болотах живе динозавр М’келе М’бембо, який харчується бегемотами. Люди в цій країні проводять свій час у святкуванні весіль і похорон, ці події майже не відрізняються, там завжди весело, гримлять барабани, всі п’ють, їдять, танцюють і веселяться, тому що життя коротке і триває всього лиш мить, яка називається «зараз». Ми захопилися. Ми лікували синці, вправляли щелепи, рахували поразки і перемоги, читали одне одному роздруковані на ксероксі книги про видатних самураїв і задирали носи. Майстер помітив фальш і виєбони в наших рухах.

— Ви помалєньку хочете бить лучше, чєм ви єсть, і у вас проісходіт іспорчєнний тєлєфон, – сказав він. – Я оборву єтот тєлєфон.

Він наказав нам привести на тренування красивих дівчат.

— Ви будєтє стараться нємножко проізвєсті впєчатлєніє на ніх, – сказав він. – От єтого ваше карате станєт совсєм фальшивим. Ви будєтє пропускать удари, в конце концов ви забудєтє о дєвушках, і сосрєдоточітєсь на протівніке. А потом всьо ісчєзнєт для вас – дєвушкі, протівнік і даже ви самі.

Так промовляв до нас наш вчитель Амбвру Тва Джонс. Ми хитали головами, робили розумний вигляд і нічого не розуміли. Я був закоханий тоді. Моя дівчина прийняла запрошення, вона була вдягнена в шматок білої марлі, шкіряні сандалії, і більш ні в шо. Довгі засмаглі ноги законопачували свідомість. Школа наша не була готова до цього, тренування було зіпсовано, хлопці весь час озирались і пропускали удари, вчитель сміявся з нас, а у Вадіма Алєксєіча втратила силу душа. Його виперли з КДБ за п’янку, він викладав фізкультуру в середній школі, у нього були жигулі, дружина і двоє дітей…

Ми вийшли надвір, свіжа травнева ніч поцілувала нас. Вадім Алєксєіч, рюмсаючи, перся позаду. Ми йшли, уникаючи його; так хороші хлопці-партизани гидують поганим зрадником.

— Нє нужно плякать, – сказав майстер. – Я помогать помалєньку. Він підвів Вадіма Алєксєіча до дерева (це був кінський каштан). Той слухняно став, де йому сказали. Невеличке дупло висіло над його головою, як чорний німб. Вчитель став навколішки, і позбирав долонями всі його тривоги і сни. Він почав з самого низу, з землі, обережно посуваючи їх вгору, вздовж тіла нещасного, і кінець кінцем акуратно розмістив їх у нього на голові.

— Расслабься, – сказав учитель. Вадім Алєксєіч слухняно прийняв позу, яка в армії називається «вольно». Від цього він зробився схожим на блюзнірську пародію на Святого Себастьяна, і тут майстер розвернув його, запхав головою в дупло, і дав легкого потиличника, жахливі і прекрасні африканські слова полетіли в дупло потиличнику навздогін.

— Єто поможет нємножко, – сказав вчитель, і несильно вдарив дерево своїм взірцевим правим прямим.

Горло моє висохло, спрага душила мене. Хлопці пішли вперед, ми з коханою зупинилися біля автомата з газованою водою. Автомат наливав стакан простої води за копійку, а за три копійки додавав сироп. Та дівчина кохала мене, вона закидала автомат монетками по двадцять копійок (вони були такі самі за розміром, як і три), вона дивилася, як я п’ю, і цілувала мене.

— Чорна мамба, – сказала вона. – В порівнянні з вашим негром ви всі якісь рахіти, я б йому дала, не задумуясь, він такий класний, поглянь на дерево, коханий.

Я озирнувся. Гай спав, тільки наш каштан шелестів листям, гортаючи сни Вадіма Алєксєіча.

— Я б теж так зробив на твоєму місці, – сказав я.

Це було останнє тренування. Літо вповзло в місто жовто-гарячим струменем, школа, в якій ми тренувалися, зачинилась на канікули. Потім настав свіжий вересень. Наша школа карате була в зборі, ми зустрілись в гаю, біля автомата з газованою водою, чекали на вчителя, штовхались і раділи одне одному.

— Подивіться на каштан, – сказав Сірьожа. – Африка, йобанагазірована!

В темному пухнастому гаю стояло одне сухе дерево, жодного листочка не було на ньому. Голі гілки його мацали молодий місяць. Сни Вадіма Алєксєіча випили його соки і тепер всмоктували місячні промені, і розчинялись в них.

— Африка, – сказав учитель. Він підійшов нечутно, як Мауглі. – Єслі ви туда попадьотє, нікогда нє садітєсь нємножко кушать с нєзнакомиє люді.

— А то шо буде? – запитали ми.

— Чєловєк, когда кушаєт, расслабляєтся, – сказав майстер Амбвру Тва Джонс. – Колдуну только єто і нада. В моєй странє колдунов хоть жопой єшь. Оні пошутіть любят. Так пошутят – ти потом дєлать нічєго с дєвушкой нє сможешь. Карате совсєм пляхой будєт. Сілу сєбє возьмут, побалуются, а назад отдавать забудут. Він подивився на каштан.

— Я Вадімалєксєічу помогать помалєньку. Ідітє трєніровайтєся, лєнтяі.

І ми пішли. Сни Вадіма Алєксєіча заливали нас холодним сяйвом. Тільки його самого не було серед нас.

Статті

«Подя, заходь, бо проп’ю гроші. Федір»

З Федіром Тетяничем я познайомився наприкінці сімдесятих, коли після інституту з групою молодих художників я прийшов працювати в комбінат монументально-декоративного мистецтва. Тут усім заправляли мордаті та вусаті рагулі. Рагулі вважали себе національно свідомими; кожен тримав в кишені свою помірковану та конформістську дулю. Крім дулі, їм були притаманні: цілковита бездарність, провінційна обмеженість і повна відсутність почуття гумору. В комбінаті процвітала «шароварщина».