Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Гумор » Африка, сни 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Африка, сни" автора Олександр Сергійович Подерв'янський. Жанр книги: Гумор.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 93
Перейти на сторінку:
Навіть непрофесійному оку був помітний гидотний рівень всіх цих численних фресок, вітражів і мозаїк, де шаровари роздувалися, як пухлини, а їх власники вусами підмітали підлогу. Рагулів, однак, це не бентежило, себе вони вважали останнім «П’ємонтом» українського мистецтва, а нас – піжонами та небажаними конкурентами. Федір сяяв на цьому сірому тлі, як тропічний птах з Нової Гвінеї серед зграї ворон. В крислатому «борсаліно», в мештах на високих підборах і плетених помаранчевих штанях він розсікав задушливе комбінатівське повітря. В руці у нього виблискувала банка з червоною фарбою. Попереду Федора чимчикував голова художньої ради, Федір скрадався за ним, як тигр-людожер. Кожен крок начальства він старанно обводив червоною фарбою. На підлозі незрозумілим дороговказом майоріли червоні сліди. Начальницьким черевикам теж трохи перепадало. Щоб не бути пофарбованим, начальство змушене було стрибати. Звислі вуса і набряки під очима підстрибували в такт. Сам Федір на той час робив величезну мозаїку на Київському заводі художнього скла. Замість банальної смальти, або ж, ще гірше, керамічного «кабанчика», передбачалося класти мозаїку з вишуканих матеріалів, чільне місце серед яких займали консервні банки, гаєчні ключі, деталі іржавих механізмів та інший непотріб постіндустріальної цивілізації. Ясна річ, замовник у захваті від усього цього не був. Чим все скінчилося, я не пам’ятаю, скоріш за все автору заплатили за картон і ескіз (замовник при цьому чухав потилицю і матюкався), авангардний твір було знищено нечутливими до мистецтва пролетаріями, а гроші списали на наочну агітацію.

Якось Федір позичив у мене гроші. Минуло кілька років, я давно про них забув, і тому був трохи здивований текстом записки, приліпленої слюнями до моїх дверей: «Подя, заходь, бо проп’ю гроші. Федір». Заходити треба було у майстерню на вулиці Перспективній. Я відчинив двері і побачив печеру. Зверху, а також з усіх боків звисало і стирчало «щось». Це можна було б назвати космічним звалищем, наочною ілюстрацією до теорії ентропії. Здавалося, що Федір почистив цивілізацію кінця двадцятого сторіччя, як рибу, тіло якої викинув на смітник, а лускою прикрасив своє житло. Заповзти в цю нору можна було тільки рачки, і я повз, чіпляючись вухами за іржаві гайки, старі годинники, гандони і здохлих метеликів. В глибині печера розширювалася, за столом сидів Федір в чорній мантії і слухав магнітофон. «Ум-м-м-м-м… А-а-а-а-а-а… Гм-м-м-м… С-с-с-с-с…», – бубнів апарат, старанно сортуючи частоти на дві великих колонки. «Це мої вірші, – пояснив Федір, віддаючи мені гроші, – хочеш, слухай, а хочеш, повзи назад». Для того, щоб розвернутися, треба було проповзти трохи вперед, і я лишився. Федір дістав горілку…

Інша нагода послухати вірші Федора випала мені, коли Ігор Лапінський, автор безсмертної поеми «Русь», запросив мене в підвал на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького) послухати гурт «Ностальгія за мезозоєм». Колись в цьому підвалі під квітковим магазином (біля зоокрамниці) робили соснові вінки для небіжчиків, тут же прикрашали їх квітами (живими дорожче, паперовими дешевше), і причепивши, насамкінець, жалобну стрічку з написом «бронзянкою», старанно виведеним інвалідом Борисом Івановичем Колодочкою, відправляли «іздєліє» нагору замовнику. Борис Іванович був мовчазний і загадковий, як герої Байрона, він брав роботу (тобто вінки і стрічки) «на дом», їздив на старому «Запорі» і був трошки схожий на Сільвера. Таємниці своїми чорними крильцями тріпотіли над його червоною пикою. Так одного разу я випадково втрапив до нього в квартиру (ми мешкали в одному будинку). Вінки, обвиті стрічками, стояли вздовж стін. Посередині, за не зовсім чистим столом сиділи Борис Іванович і дві красуні, в порівнянні з якими фотомоделі часопису «Вог» здавалися паспортистками з ЖЕКу. Всі троє були п’яні і розважалися співанням пісні «Жизнь нєвозможно повєрнуть назад…» Помер Борис Іванович так само загадково, як і жив: з вікна на четвертому поверсі валив чорний дим, обвуглене тіло чомусь діставали з вікна по пожежній драбині. В міліцейському протоколі коштовним діамантом світилася фраза: «Тєло прожгло діван»…

Тепер в цьому підвалі, де ще літав дух старого пірата, гриміли ударні, музика відскакувала від стін і гупала по вухах. Тіла присутніх потіли і вібрували. Федір видерся на драбину і звідтіля страшно завивав у трубу: «Я безкінечність! – кричав він, – ти теж безкінечність! Ви всі безкінечність! Ви думаєте, що труси вдягнуті на вас? Помиляєтесь! Труси одягнуті на безкінечність!» Спонтанність дійства і його безкомпромісність висікали небесну електрику. Пацюки розбіглись по норах. Борис Іванович літав у повітрі, вимахуючи милицями, як крилами. Красуні співали п’яними, низькими, як в Аманди Лір, голосами. Жалобна червона стрічка з бронзовим написом «Тов. полковніку Сідоруку от сослуживцєв» звивалася кільцями і хиталася, як дресирована кобра.

Жопы филинов как техника получения свободы

В конце апреля 1969 года мы, небольшая группа школьников старших классов, удравших из дома на майские праздники, стали лагерем у села Плюты, что в тридцати шести километрах к югу от Киева по Обуховскому шоссе. Место было выбрано неудачно – в сырой ложбине между сосновым лесом и заливным лугом, в это время полноводным, как настоящее озеро. Солнце даже не заглядывало в эту яму, день был темный, влажный и ветреный. Мы развели костер, поужинали полусырым мясом и неумело напились дрянной казенной водки, отчего наш мир расширился и стал качающимся и нестабильным. Ночью, когда мы, протрезвевшие от холода, рассказывали друг другу страшные истории, на палатки опустились большие серые птицы. Это были филины – они истерически хохотали; казалось, что орда веселых маньяков, раздевшись догола, бегает по лесу, размахивая острыми ножами; тяжелые задницы хлопали по брезентовым вмятинам, острые когти впивались в гнилые швы бэушных армейских палаток. Внезапная буря разогнала пучеглазых хищников и повалила несколько сосен. Упавшие деревья были обнаружены утром. Они лежали в воде, – рядом, на берегу, валялись тела вздрагивающих сазанов. Часть из них тут же была зажарена в кузове детского игрушечного самосвала (им вполне мог бы наслаждаться юный Полифем), забытого здесь каким-то богатым ребенком 50-х годов (может быть, внуком Корнейчука?). Мы произвели смотр нашим потерям: две палатки изорваны, одна загажена совиными какашками. Какашки и прилипшие к ним перышки складывались в письмена. «ЙОМАСАЛА ХУХИС» – было крупно начертано на старом армейском брезенте. И еще несколько столь же непонятных слов помельче. Больше не было никаких подсказок; в этом хаосе первобытной информации предстояло разобраться самим. Могучее Нечто, удостоившее нас своим вниманием, одним махом уничтожило детское похмелье и взрослую пошлость бытия. Жизнь, до этого сводившаяся к исполнению надоевших ритуалов, приобретала вкусный смысл, а мысли и поступки – объем и запах. Учение возникло за сутки, на одном дыхании; мальчики играли и смеялись, девочки, наоборот, были мелочны и суровы – они зорко подмечали любую ересь, их детские носы как-то сразу заострились, словно у профессиональных кликуш.

1 ... 46 47 48 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Африка, сни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Африка, сни"