Артем Чапай - Червона зона

Та ринку.

Зроби собi нову

Дитинку.

Ми з Беком мовчали. Валера вiдклав гiтару через бильце на пiдлогу, верхом грифа стукнув об стiну, й гiтара загула. Валера повернувся до нас:

– Це краще, що зараз немає великих воєн. Вiдколи держави стали н-ном-мiн-нальн-ним-ми, – на цьому словi його язик заплiвся. – Ми тепер не гинемо сотнями тисяч одразу. Мремо поступово. Вiд бiдностi, поганого харчування, поганого повiтря, антис-сан-нiтарiї, вiд вилiковних хвороб, бо не мали грошей на лiки.

Улугбек поклав щоку на долоню й опустив очi.

– Вибач, Бек, – сказав Валера.

– Це правда, – сказав Улугбек.

– Зате «демократiя», – скривився Валера. – Вiльний ринок. Як тепер, коли Грiнiнвест хоче нас зiгнати. Знаєте, я й далi цiкавлюся своєю с-соцiальною iс-сторiєю. Так от, – Валера рвучко струснув головою, язик не слухався його на окремих сполученнях звукiв. – Я двадцять рокiв бачу в рiзних зонах ту саму iсторiю. Спершу народ має право на протести. Демократiя. Але! – вказiвним пальцем Валера намалював у повiтрi знак оклику, – треба поважати правопорядок. Протести мають бути мирними. У дрiбних справах це часом працює. Але де замiшанi великi грошi – та хоч мiльйон людей виходь на вулицi, ххахх, а капiтал гне своєї. Результат? Протести перестають бути мирними. Як у нас на Подолi. I зразу – все, ми бiльше не народ, який має право на протести. Ххухх там! Тепер ми порушники правопорядку. Якщо блеквотери не впораються сльозогiнним газом – приженуть гелiкоптери, а то й бомбардуватимуть. А хто бореться далi – вороги свободи. Хто не бореться – цивiльнi жертви.

– Дезертирувати нема куди, – сказав я.

Валера кивнув i без паузи продовжив:

– I знаєте, що найбiльше бiсить? Такi прекраснi поняття – свобода, демократiя – захопили та привласнили для боротьби з ними-таки, зi свободою та демократiєю. Цi два поняття перетворили на пiдпорки для третього: вiльний ринок. I тепер якщо ти чиниш опiр ринку – ти чиниш опiр свободi й демократiї, ххахх.

Улугбек схрестив на столi руки й лiг на них скронею, обличчям до дверей.

– Зате у нас виходить, – сказав я.

– Що? – зiтхнув Валера.

– Чинити опiр. Гляньте, як вiдтiснили Грiнiнвест.

– Поки що.

– Валера, спершу ви казали, що ми тiльки вiдтягуємо час. А тепер, дивiться – ми самi пiшли в наступ.

– Це i є вiдтягування часу, – скривився Валера.

– О-о, бачу, кухоннi фiлософи нафiлософувалися добряче, – почув я вiд дверей.

Ми з Валерою повернули голови. Прийшла з роботи моя Умка.

Її батько пiдняв голову:

– Ми не тiльки кухоннi, – заперечив вiн, затинаючись. – Ми ще й вуличнi.

– Так, так, – усмiхнулась Умiда.

– Та й не такi вже п'янi, – сказав Валера. – Чула б ти, якi ми теми обговорювали.

– Кiнець чула.

– Якби були п'янi, ми б такi слова навiть вимовити не могли, – ретельно вимовив Валера.

– Ик! – зiпсував усе я.

Умiда засмiялася.

Тiєї ночi я вирiшив, що лiзти на четвертий поверх по вiкнах п'яному не варто. До рiшення долучилося й те, що Умка повернулася з роботи пiзно, а до sex room ми потрапили й зовсiм пiзно. Вранцi я встав затемна, тихо вдягнувся, сiв на ліжко, нахилився i притулився щокою до щоки Умiди. Вона обiйняла мене худенькою рукою:

– До сьогоднi, – ледь пiдвелася, щоб поцiлувати мене в губи, i я побiг на першу маршрутку.

Доїхати до Борщагiвки вчасно не встиг. Бiля кiоску стояла вантажiвка з вiдчиненими заднiми дверцятами. Металевi дверi кiоску теж були вiдчиненi навстiж. Алiк у кросiвках i спортивному костюмi бiгав iз лотками хлiба. Його лисе тiм'я блищало вiд поту.

– Антон, маму твою! – хекнув вiн i побiг по наступний лоток.

– Алiк, вибачте.

Вiн махнув рукою через плече, вiдвернувся i згрiб наступний лоток.

– Я не вдома ночував. Не встиг.

– А менi що, – на ходу хекнув власник.

Вiн прогнувся назад, тримаючи лоток перед собою на рiвнi грудей, пiд кутом вгору, впираючись у черевце.

– Бери наступний, – кинув менi через плече, заходячи в кiоск.

Я взявся надто рiзко, загнав у долоню скалку з защербленої дошки лотка, але зцiпив зуби й не зупинявся.

– Ще десять хвилин, – Алiк глянув на зап'ясток, у нього там був старомодний електронний годинник.

Я прискорився, бiгав туди й назад. Розвантажувати вдвох ми не могли, бо заважали б один одному у вузьких дверях. Алiк тiльки пiдсував наступнi лотки менi до краю машини.

Водiй вантажiвки, лiниво спершись лiктем об переднє крило, читав паперову газету й не дивився на нас.

– Ще п'ять лоткiв, – сказав Алiк. – Встигаємо.

Коли машина поїхала, спiтнiлий власник кiоску сiв на бровку за кiоском:

– У них же таймери в машинах стоять, навiть не домовишся з водiєм. А якби я не пробiгав поруч? Платив би за простiй неустойку бiльшу, нiж твоя мiсячна зарплатня.

– Вибачте.

– Таке. Головне, що встигли.

Алiк узявся однiєю рукою над черевцем, iншою за поперек:

– Уфф. Уже й не треба бiгати сьогоднi. Набiгався.

– Вибачте.

– Та нiчого. Бiльше так не роби.

I вiн, трохи горблячись i продовжуючи триматися правою рукою за груди, лiвою за спину, побрiв у двори.

Продавщиця Надя, жiнка рокiв сорока п'яти з фарбованими бiлими кучерями, того дня теж запiзнилася, тож я годину продавав хлiб замiсть неї.

– Тiльки ж не кажи Алiку, – попросила Надя.

– Та ясно.

– Бо вчора й позавчора бурчав, що я запiзнилася. Так нiби я йому рабиня, – квохкала продавщиця. – Понаїхали тут i зайняли все. Тепер я мушу на них працювати.

Я мовчки перемiщував хлiб з глибини лоткiв ближче до неї.

– Чурки неруськi, – закiнчила думку Надя.

Пiсля роботи я пiшов на Подiл пiшки. Умка сьогоднi мала прийти рано, й по дорозi я помічав, як тут i там паличка, на яку я досi й не звертав уваги, вкрилася листям. Хтось висадив вишнi на даху нежилої п'ятиповерхiвки, в якiй провалилися перекриття мiж поверхами. Тепер будинок облямовувала бiло-рожева хмара: вишнi цвiли. На балконах, за якими зяяли чорнi дiри незасклених вiкон, росла трава й подекуди кущi. Внизу, мiж стiною будинку i тротуаром, iз трiщини тягнулися блiдо-зеленi пагони.

Я зупинився перед рядком бабусь, якi торгували на тротуарi. Вони сидiли на ящиках, у застiбнутих коричневих i сiрих пальтах, у теплих хустках, ще у валянках i калошах – за iнерцiєю пiсля холодного бруду березня та рiдкої грязюки квiтня. Одна з бабусь продавала хворобливо-жовтi нарциси, вирощенi, мабуть, пiд багатоповерхiвкою на метрi землi, який вона голiруч очистила вiд битого скла й уламкiв