Джонатан Свіфт - Мандри Ґуллівера

class="p1">У шести ярдах від хазяйського будинку для мене було збудоване невеличке помешкання – таке саме, як і в інших членів сім’ї. Стіни й підлогу кімнати, у якій мене поселили, я обмастив глиною та вкрив очеретяною циновкою, що сплів власноруч. Зі стебел дикої коноплі я виготовив щось на зразок пряжі, з якої зробив грубий чохол для матраца, набивши його пір’ям різних птахів. За допомогою гнідого лошака мені вдалося збити два цілком стерпні табурети. Цим мої подвиги не обмежилися – свій зношений одяг я замінив новим, пошитим із шкур кроликів. Із цього-таки матеріалу я зробив панчохи, а до черевиків прибив дерев’яну підошву. Коли ж і вони розвалилися, я змайстрував нові. Як кажуть, – нужда всього навчить.

У дуплах дерев я знаходив мед диких бджіл, розводив водою та запивав цим напоєм вівсяні коржі. Іноді я ласував зайчатиною й пернатою дичиною. Єху дали мені спокій та не звертали ані найменшої уваги на те, що я роблю.

Цивілізований світ у всіх своїх потворних проявах більше не порушував тиші мого маленького світу – я був здоровий та спокійний душею. Тут не було омани й насильства, невігласів лікарів, юристів і викажчиків. Я не стикався з крадіями, наклепниками, пліткарями й заздрісниками, забув про вбивства, про нашепти, плітки, зради й шахрайство. Не було чванства й порожнього гонору, політичних партій та газет, в’язниць, шибениць і ганебного стовпа. Я викинув із голови суддів, жадібних купців і нечистих на руку ремісників, жевжиків-дармограїв, учителів танців, вельмож, настирливих друзів, пияків і дурних обивателів. І більше не страждав, бачачи, як завдяки своїм порокам на вищі сходинки влади піднімаються з болота негідники та через них божеволіють порядні люди.

Мене допустили до будинку одного з найкращих мешканців країни гуїгнгнмів, і я користувався його покровительством, дістаючи в бесідах із сірим у яблуках конем багато корисного й повчального. Я робив нотатки у своєму зошиті й майже забув про сім’ю та милу моєму серцю Англію.

Однак усе добігає кінця, закінчилося й моє безхмарне життя.

За кілька днів після Великої ради до мене в кімнатку зазирнув господар. Він був збентежений та засмучений, і я помітив, що йому нелегко почати розмову зі мною. Нарешті, після тривалого мовчання, гуїгнгнм сповістив, що за рішенням представників округів я маю залишити цю країну. «Шановні члени Ради, – мовив він м’яко, – обговорювали непросте питання про єху, і я дозволив собі розповісти про вас, друже мій… Одначе результат виявився несподіваним – старійшини вважають образливим для нашого народу те, що я тримаю у своєму будинку єху, а поводжуся з ним як із гуїгнгнмом. Незважаючи на те що я розповів Раді про наші з вами бесіди, мені рекомендували поводитися з вами як зі звичайною твариною, – тобто відправити в сарай до диких єху. Проте ті представники округів, які бачили вас і бесідували з вами, рішуче опиралися цьому. Вони переконані в тому, що ви здатні домовитися з єху, повести їх за собою в гірські ліси та навчити красти худобу й убивати гуїгнгнмів. Тому остаточне рішення було таким – вислати вас за межі нашого краю… Мені дуже шкода, але я не можу більше відкладати його виконання».

Потім мій господар додав, що радить мені збудувати щось на взір того дерев’яного цебра, на якому я сюди приплив. Він тужитиме без мене, бо звик до наших бесід і вважає, що я, намагаючись наслідувати гуїгнгнмів, позбувся майже всіх поганих звичок дикої тварини. Та нічого не вдієш.

Ця звістка привела мене у повний відчай. До найближчого материка чи острова ніяк не менше, ніж сто миль, і навіть якщо я збудую вутле суденце, мені туди не доплисти – перший шквал відправить мене на дно. Рішення гуїгнгнмів для мене було рівнозначне смертному вироку. Власне, смерть тієї хвилини здавалася мені єдиним виходом, адже якщо я все-таки врятуюся, мені буде неймовірно складно знову пристосуватися до світу своїх одноплеменців- єху.

Я зібрався на силі та ґречно подякував сірому коню за гостинність, сказав, що підкорююся рішенню Ради, хоча мені й не до душі залишати таку прекрасну країну. Якщо мені вдасться повернутися на батьківщину, я сподіваюся, що буду корисним для своїх співвітчизників, розповівши їм про гуїгнгнмів та їхній спосіб життя, який міг би бути взірцем для всього роду людського.

На це кінь відповів, що я маю два місяці для будівництва плавучої посудини, а допомагатиме мені гнідий слуга-огир, який дуже до мене прив’язався. На цьому ми й розсталися з моїм другом-гуїгнгнмом.

Перш за все я вирушив до того місця на березі, куди причалив. Ми з гнідим зійшли на пагорб, і я кинув оком на морську гладінь, що лежала переді мною. Мені здалося, що далеко-далеко на північному сході видніє щось, схоже чи то на острів, чи то на синювату хмару. І я вирішив покластися на долю.

Не зволікаючи, ми з гнідим вирушили до лісу, і я, видобувши ножа, узявся до роботи. Слуга, орудуючи гострим кременем, допомагав мені зрізати великі гілки. Так ми працювали щодня, і за шість тижнів нам вдалося спорудити щось на взір великої індіанської піроги, обтягненої бичачими шкурами, скріпленими конопляною мотузкою. Зі шкіри молодших тварин я викроїв вітрило, витесав весла, приготував запас провіанту і два глеки – один для молока, другий для прісної води. У великому ставку біля будинку сірого коня я випробував своє суденце, при цьому за моїми діями спостерігали як гуїгнгнми, так і єху, які не були зайняті роботою. Шви піроги я законопатив коров’ячим лоєм, потім завантажив її на найбільший візок, і мій гнідий слуга доставив її на берег моря.

Коли настав день відплиття, я пішов попрощатися зі своїм господарем та його сім’єю. Одначе гуїгнгнм захотів поглянути, як я відчалюватиму, і рушив на берег разом зі мною та одним своїм приятелем.

Близько години нам довелося чекати припливу. Серце моє тужливо стискалося, і коли я востаннє підійшов до коней, то готовий був стати перед ними навколішки. Але сірий у яблуках похитав головою та простяг передню ногу до моєї руки. Я міцно потис його копито, кивнув решті, відвернувся і побіг до піроги. Уже наступної миті я щосили гріб назустріч крутій припливній хвилі.

Дехто може сказати, що я поводився досить дивно. Проте якби ці критики були знайомі з гуїгнгнмами, вони змінили б свою думку.

Розділ 10

П’ятнадцятого лютого 1714 року, рівно о дев’ятій годині ранку, я вирушив у цю відчайдушну подорож. За попутного вітру я спочатку йшов на веслах, а потім, побоюючись, що швидко втомлюся, вирішив підняти своє маленьке вітрило. Гуїгнгнми стояли на березі доти, доки пірога не зникла вдалині.

Моєю метою було досягти якої-небудь землі, тож я спрямував своє суденце туди, де колись помітив на небокраї острів. Я хотів оселитися там, збудувати хатину і спробувати вижити самому – мені страшно було думати про те, щоб повернутися в цивілізований світ, у суспільство жалюгідних єху.

Я не забув, що три роки тому, перед тим як команда покинула мене у відкритому морі, наше судно курсувало приблизно на десять градусів південніше від мису Доброї Надії. Тому я вирішив іти на схід – назустріч ранковому сонцю, сподіваючись рано чи пізно дістатися південно-західних берегів Австралії. Там напевне знайдеться годящий для мене острівець. Вітер, не вщухаючи, дув із заходу, і близько шостої вечора я помітив удалині щось схоже на суходіл.

Це був