Джонатан Свіфт - Мандри Ґуллівера

голий стрімчак із невеликою бухтою, що утворилася внаслідок ударів хвиль. Я загнав туди своє суденце, заліз на стрімчак і чітко розрізнив на сході смужку суходолу. Переночував я у пірозі, а рано-вранці ступив на незнайомий берег.

Узбережжя здалося мені зовсім незаселеним і відлюдним, однак я не наважився віддалитися від берега, тому що не мав зброї. Боячись запалювати вогнище, я поснідав молюсками, яких зібрав біля прибережних скель. Упродовж трьох днів я харчувався молюсками та ловив рибу, яку з’їдав сирою, намагаючись зберегти свій запас провізії. На щастя, неподалік був прісний струмок.

На четвертий день я все ж таки ризикнув вирушити на розвідку. Одначе, пройшовши менше ніж милю, на одному з пагорбів я раптом помітив тубільців, які сиділи біля вогнища. Вони були зовсім голі та, коли помітили мене, залементували. П’ятеро з них кинулися в мій бік – і мені не спало на думку нічого кращого, як щодуху помчати назад до піроги. Уже на березі мене наздогнала стріла тубільця, що вп’ялася в ногу. Кульгаючи, я заліз у човен і відплив так хутко, як тільки зміг. Відпливши на кабельтов, я вирвав наконечник стріли, вичавив кров і промив рану солоною водою – стріла могла виявитися отруєною.

Я не знав, що робити далі, – повернутися на берег я вже не міг. На жаль, вітер змінився і не давав мені змоги вийти у відкрите море. На мить мені здалося, що на північному сході майнуло вітрило, але я таки повернув пірогу до берега, сподіваючись, що дикуни його вже залишили.

Невдовзі я відшукав бухту, де просто з-під скелі било джерело. Хитаючись від утоми, я витяг пірогу на пісок, вимив обличчя, напився води зі струмка та приліг за камінням поспати.

Розбудили мене віддалені голоси. Я визирнув зі свого сховища – до бухти входила шлюпка, а в півмилі від берега на легких брижах погойдувався великий корабель. Очевидно, його команда добре знала, де можна запастися прісною водою. Я знову сховався за камінням і почав спостерігати.

Матроси, які висадилися на берег, умить помітили мою пірогу та здогадалися, що її господар переховується десь неподалік. Наповнивши водою барильця, вони вирушили на пошуки, оглядаючи берег. Я не міг бігти і причаївся, гадаючи, навіщо я їм знадобився.

Знайшли мене дуже швидко. Здивовано оглянувши мою фігуру, дивне вбрання зі шкурок кроликів, саморобні черевики та хутряні панчохи, матроси дійшли висновку, що я хто завгодно, тільки не тубілець. Один із них португальською звелів мені вийти з-за каміння та спитав, хто я і як тут опинився. Я відповів тією самою мовою, що вони бачать перед собою нещасного єху, вигнаного з країни гуїгнгнмів. Тут уже було неважко здогадатися, що я європеєць, одначе відповідь моя здалася матросам цілковитою нісенітницею. До того ж мій дивний акцент, який нагадував кінське іржання, викликав у них нестримний сміх. Тремтячи зі страху та огиди, я попросив їх відпустити мене, але матроси оточили мене й почали допитуватися, звідки я родом. Я трохи заспокоївся і повідомив їм, що я англієць, який залишив батьківщину п’ять років тому, а насправді – нещасний єху, який шукає усамітнення.

Нестерпно було чути голоси цих матросів – ніби раптом заговорила корова чи собака, але при цьому ми чудово розуміли одне одного. Зрештою вони вирішили взяти мене з собою на корабель, оскільки тутешні дикуни-людожери є неймовірно кровожерливими. Капітан судна напевне не відмовиться доправити мене в Ліссабон, а вже звідти я легко зможу повернутися додому. Двоє матросів вирушили у шлюпці на корабель, щоб доповісти про мене капітанові, а решта лишились охороняти мене. Вони попросили розповісти історію моїх пригод, та щойно я заговорив про країну гуїгнгнмів, матроси втратили до розповіді цікавість, вирішивши, що злидні й лиха пошкодили мій розум.

Шлюпка повернулася за дві години з наказом доставити мене на борт. Я впав навколішки і, простягаючи до матросів руки, благав їх залишити мене тут, однак мене зв’язали і відвезли на корабель.

Капітана звали Педро де Мендес, і він виявився, як не дивно, люб’язним і великодушним єху. Мене нагодували, перевдягли в матроські штани і сорочку та лише після цього привели до його каюти. Капітан пообіцяв, що на кораблі мені не завдадуть шкоди, і почав був розпитувати про п’ять останніх років мого життя, але я похмуро відмовчувався й вимагав повернути мій одяг. Кинувши на мене тривожний погляд, Педро де Мендес наказав віддати мені зношені шкури й відвести до спеціально виділеної каюти. Там я миттю перевдягнувся у звичне вбрання та ліг на постіль, роздумуючи, що робити далі. Екіпаж у цей час обідав, і мені вдалося непоміченим вийти з каюти й пробратися на палубу – я вирішив кинутися за борт і вплав дістатися берега, тільки б не залишатися в товаристві цих жахливих єху. Проте мене затримав вахтовий матрос, після чого на двері моєї каюти повісили замок.

По обіді Педро де Мендес прийшов до мене, щоб висловити засмучення через мій учинок. Він зворушливо переконував мене, що його єдине бажання – доставити мою персону цілою та неушкодженою на батьківщину. Він готовий надавати мені всілякі послуги, але для цього має знати бодай моє ім’я. Тоді я розповів, звідки я і що сталося на моєму судні. Він співчутливо кивав, але щойно я згадав про країну гуїгнгнмів, у його очах знову майнув сумнів у моїх розумових здібностях. Мене це страшенно образило – адже я зовсім розучився брехати. Брехня властива тільки єху, про що я й заявив капітанові.

Людина спостережлива й розумна, він одразу ж заперечив: якщо я настільки правдивий, то маю дати йому слово не робити більше дурниць, інакше він замкне мене в каюті до самого Ліссабона. Я пообіцяв, проте додав, що не хочу бачитися ні з ким із команди, оскільки зовнішність матросів викликає в мене гостру неприязнь.

Наше плавання тривало без особливих пригод. Іноді я бесідував із капітаном, усіляко намагаючись приховати огиду до людського роду, якої він намагався не помічати. Проте здебільшого я перебував на самоті у своїй каюті. Капітан умовляв мене змінити вбрання дикуна на кращий одяг, та врешті-решт я погодився тільки на дві нижні сорочки, які сам прав і міняв через день.

Ми прибули до Ліссабона п’ятнадцятого листопада 1715 року.

Перш аніж зійти на берег, капітан змусив мене накинути його плащ із капюшоном, щоб навколо нас не зібрався цікавий натовп. Він привіз мене до себе додому й уважив моє прохання нікому не розповідати про моє життя серед гуїгнгнмів – в іншому разі я ризикував бути звинуваченим у єресі та потрапити на вогнище інквізиції. Оскільки ми з Педро де Мендесом були однакові на зріст, я носив одяг капітана. Він був неодружений, тож, окрім трьох чоловік прислуги, ніхто не був присутній під час наших трапез і бесід. Потроху я почав звикати до його товариства й навіть вряди-годи насмілювався визирнути у вікно. Те, що я побачив, вразило мене, одначе згодом мій страх перед людьми настільки послабшав, що якось я зважився вийти з капітаном на прогулянку. На вулицях Ліссабона було задушно, галасливо й неймовірно брудно.

За два тижні дон Педро, якому я розповів про свою родину, нагадав, що час би мені повертатися додому, оскільки в мене є обов’язки перед близькими. Мене вже чекають у порту на готовому до відплиття англійському судні. Удома я зможу жити, як мені подобається. Він досі вважав, що країна гуїгнгнмів – плід моєї розпаленої уяви, однак я погодився