Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

Намагалася чистити зуби й розчісувати своє сплутане волосся.

– Ну як, багато вже сторінок скурила? – чувся з-за спини його шепіт.

– Майже десять, – сказала я через плече.

– Ну, тепер ти вже, напевне, майже оволоділа російською, – піддражнював мене він, смикнувши за шапку.

– Пєрєстань, – усміхнулася я.

– Припинити? О, дуже добре. Таки дещо вже вивчила. А таке слово знаєш: красівая?

Я озирнулася:

– А що це?

– Маєш вивчити, – сказав Андрюс.

– Добре, – пообіцяла я. – Вивчу.

– Тільки в мами не питай, – сказав він. – Обіцяєш?

– Добре. А скажи-но ще раз.

– Красівая. Справді, це ти повинна сама вивчити.

– Вивчу.

– Побачимо, – усміхнувся Андрюс і пішов.

60

То був перший теплий весняний день. Андрюс зустрівся мені в черзі по хліб.

– Учора дві сторінки прочитала, зовсім сама, – похвалилася я, беручи свій шматочок хліба.

Андрюс не усміхався.

– Ліно… – сказав він і взяв мене за руку.

– Що?

– Не тут.

Ми відійшли від черги. Андрюс мовчав. Обережно завів мене за найближчу хату.

– У чому річ? – спитала я.

Він роззирнувся.

– Що робиться?

– Вони людей перевозять, – прошепотів він.

– НКВД?

– Так.

– Куди? – спитала я.

– Ще не знаю, – ті іскорки, які грали в його очах учора, згасли.

– А чому? Як ти дізнався?

– Ліно… – сказав він, узявши мене за руку. Обличчя в нього стало таке, що я злякалася.

– Що?

Тримаючи мене за руку, він промовив:

– Ти в списку.

– Якому?

– Тих, кого перевозять. І Йонас, і ваша мама теж.

– Вони знають, що я брала теку? – спитала я.

Він похитав головою.

– А хто тобі сказав?

– Це все, що я знаю, – мовив Андрюс. Він опустив очі. Стиснув мою долоню.

Я подивилася на наші руки.

– Андрюсе, – повільно промовила я, – а ти в списку?

Він підвів очі. Похитав головою.

Я випустила його руку. Побігла повз обшарпані хатки. Мама. Треба мамі сказати.

Куди нас везуть? Чи тому це, що ми не підписали? Хто ж іще в тому списку?

– Ліно, охолонь! – сказала мама. – Спокійніше.

– Нас кудись перевозять. Мені Андрюс сказав, – видихнула я.

– Може, додому, – сказав Йонас.

– От власне, – мовила мама. – Може, в якесь краще місце.

– Може, до тата, – додав Йонас.

– Мамо, ми не підписали їхній папір. Ти не бачила, яке в Андрюса було обличчя, – сказала я.

– Де Андрюс? – спитав Йонас.

– Не знаю, – відказала я. – Він не в тому списку.

Мама пішла шукати Андрюса і пані Рімене. Я колами ходила по хаті.

Дошки підлоги рипіли – тато ходив туди-сюди кімнатою.

– Краще до Швеції, – мовила мама.

– Неможливо, – пояснив тато. – Єдиний їхній варіант – Німеччина.

– Костасе, ми маємо допомогти, – сказала мама.

– Ми й допомагаємо. Вони сядуть на потяг до Польщі, і звідти ми організуємо переїзд до Німеччини.

– А документи?

– Готові.

– Мені було б спокійніше, коли б вони були у Швеції, – сказала мама.

– Не вийде. Німеччина.

– А хто їде до Німеччини? – гукнула я з їдальні.

Стало тихо.

– Ліно, я не знала, що ти тут, – сказала мама, виходячи з кухні.

– Я уроки роблю.

– Колега твого батька їде до Німеччини, – відповіла мама.

– Прийду до вечері, – тато поцілував маму в щоку і швидко пішов до чорного ходу.

Новина про майбутній переїзд розгорілася в таборі – так від однієї іскри спалахує гас. Люди то вибігали, то забігали до хат. Блискавично поширювалися чутки. Версії щохвилини змінювались, одна химерніша й тривожніша за іншу. Хтось стверджував, ніби до табору завезуть ще енкаведистів. Хтось казав, що бачив групу енкаведистів, які заряджали гвинтівки. Правди не знав ніхто. Улюшка розчинила двері хатинки. Про щось переговорила з Йонасом і швидко вийшла.

– Вона маму шукає, – сказав Йонас.

– Вона щось знає? – спитала я.

До хатинки прибігла панна Ґрибайте:

– Де ваша мама?

– Пішла шукати Андрюса і пані Рімене, – сказала я.

– Пані Рімене в нас. Приводьте маму до лисого пана.

Ми чекали. Я не знала, що робити. Чи пакувати валізу? Ми зараз їдемо? Чи може бути, що Йонас має рацію? Може, ми додому? Але ж ми не підписали. Мені не йшов з голови тривожний вираз обличчя Андрюса, коли той казав, що ми в списку. Як він дізнався, що ми там? Як він дізнався, що він не там?