Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

попередній лист. Тоді в неї в хаті було тепло й людно. Цікаво, чи прийде Андрюс.

Я забрала свою пайку і побігла снігом до лисого. Усі збилися купою. Побачила Йонаса. Підійшла і стала позаду нього.

– Я щось пропустила? – пошепки спитала я.

– Тільки починається, – відказав брат.

Натовп розступився. Я побачила маму.

– З днем народження! – закричали всі.

У мене в горлі став клубок.

– З днем народження, моя хороша! – сказала мама, обійнявши мене.

– З днем народження, Ліно, – сказав Йонас. – А ти гадала, ми забули?

– Так. Я думала, ви забули…

– А ми не забули! – мама притисла мене до грудей.

Я шукала поглядом Андрюса. Його не було.

Мені заспівали вітальну пісню. Ми сіли й з’їли разом наш хліб. Чоловік із годинником розповів історію про власне шістнадцятиріччя. Пані Рімене розповіла, як робила для тортів масляний крем. Вона встала й показала, як вона тримала на стегні миску з кремом і працювала збивачкою. Масляний крем… Я згадала, який він ніжний і солодкий.

– У нас є для тебе подарунок, – сказав Йонас.

– Подарунок?

– Ну, стрічечки не було, але це подарунок, – сказала мама, і пані Рімене вручила мені якийсь згорток. Там була пачка паперу й маленький олівчик.

– Дякую! Де ж ви таке дістали? – зраділа я.

– Ми секретів розповідати не можемо, – сказала мама. – Папір в лінійку, але нічого іншого ми не змогли знайти.

– О, це просто чудово! – тішилася я. – Хай хоч і в лінійку.

– Будеш рівно малювати, – усміхнувся Йонас.

– Треба тобі намалювати що-небудь на пам’ять про день народження. Це буде єдиний такий малюнок. Скоро це все залишиться тільки в спогадах, – сказала мама.

– Спогади, хе. Годі гульок. Ходіть уже. Я втомився, – нарікав лисий.

– Дякую, що надали свій дім для мого свята, – сказала я.

Він скривився й помахав руками в бік дверей.

Ми взялися за руки й пішли до Улюшки. Я дивилася в сіре морозяне небо. Скоро знову снігопад.

– Ліно, – з-за хатинки лисого вийшов Андрюс.

Мама з Йонасом помахали й пішли далі без мене.

– З днем народження! – сказав Андрюс.

Я пішла до нього.

– А як ти дізнався?

– Мені Йонас сказав.

Кінчик носа в нього почервонів.

– Ти ж міг зайти, ти ж знаєш, – сказала я.

– Я знаю.

– Ти дізнався, що там за слово було написане? – спитала я.

– Ні. Я не за тим прийшов. Я прийшов… дати тобі оце.

Андрюс витяг щось із-за спини. Воно було загорнуте в тканину.

– Вітаю!

– Ти мені щось приніс? Дякую! А я навіть не знаю, коли в тебе день народження…

Я взяла подарунок. Андрюс зібрався йти.

– Зажди. Сядь оно на колоду.

Ми сіли поряд на колоду біля хати. Андрюс невпевнено морщив лоба. Я розгорнула тканину. Подивилася на нього.

– Я… я не знаю, що й сказати… – затиналася я.

– Скажи, що тобі подобається.

– О, дуже подобається!

Я страшенно зраділа. То була книжка. Діккенс.

– Це не «Піквікський клуб» – це ж його я скурив, так? – засміявся він. – Це «Домбі і син». Я більше нічого Діккенса не знайшов.

Він похукав на руки в рукавицях і потер їх. Його віддих у холодному повітрі нагадував дим.

– Це чудово, – сказала я. Відкрила книжку. Вона була російською.

– Ну отепер тобі треба буде вивчити російську, щоб читати свій подарунок, – сказав він.

Я вдавано скривилася.

– Де ти її взяв?

Він вдихнув, похитавши головою.

– Ах-ах. То що, разом скуримо?

– Може, – сказав він. – Я пробував трохи почитати, – і вдав, ніби позіхає.

Я засміялася.

– Ну, Діккенс спочатку може здаватися трохи затягнутим…

Я дивилася на книжку, що лежала в мене на колінах. Бордова палітурка була цупка й гладенька. Назва витиснена золотом. То була прекрасна книжка, справжній подарунок, чудовий подарунок. Раптом відчуття справжнього дня народження прийшло до мене.

Я подивилася на Андрюса.

– Дякую! – Я приклала рукавиці до його щік. Підтягла його обличчя ближче й поцілувала. Ніс у нього був холодний. Губи – теплі, і шкіра пахла чистотою.

У животі в мене залоскотало. Я відхилилася назад, подивилася на його гарне обличчя, спробувала згадати, як дихають.

– Справді, дякую! Це просто дивовижний подарунок.

Андрюс сидів на колоді й не рухався. Я встала.

– Двадцяте листопада, – вимовив він.

– Що?

– Мій день народження.

– Буду пам’ятати. Добраніч, – я розвернулася й пішла.

Почався снігопад.

– Тільки дивись, не скури всю одразу! – почула я за спиною.

– Не буду! – гукнула я через плече, тулячи до грудей свій скарб.

59

Ми розкопували сніг і на´мерз, щоб сонце досягло нашої ділянки з картоплею. Температура щойно піднялася вище від нуля, якщо вірити термометру, який висів на колгоспному управлінні. Я могла розстібнутися.

Мама забігла до хати, вся рум’яна – у неї в руці був конверт. Рука тремтіла. Вона отримала листа від двоюрідної сестри нашої економки; там було зашифровано, що тато живий. Вона раз у раз пригортала мене, повторюючи «так» і «дякую».

Про те, де він зараз, у листі не повідомлялося. Я подивилася на зморшку на маминому чолі, яка прорізалася відтоді, як нас депортували. Ні, нечесно приховувати це від неї. Я розповіла мамі, що бачила теку і що тато в Красноярську. Спочатку вона розсердилася, що я так ризикувала, але минуло кілька днів, і вона вся наче випросталась, у голосі з’явилися радісні нотки. «Він знайде нас, мамо, обов’язково!» – казала я їй, думаючи про березову кору, яка вже йде до тата.

У таборі всі пожвавилися. Щось прислали з Москви. Андрюс казав, що серед посилок були ящики з якимись паперами. Охоронці поїхали. Натомість приїхали нові. Я хотіла, щоб і Крецький поїхав. Я смертельно втомилася весь час боятися, що він щось у мене кине. Він не поїхав. Я помітила, що час від часу вони з Андрюсом розмовляли. Якось, коли я йшла рубати дрова, приїхали машини з якимись офіцерами. Я їх не впізнала. Форма їхня була іншого кольору. У них була тверда хода.

Після того як мене примусили намалювати командира, я малювала все, що бачила й відчувала. Деякі малюнки, як у Мунка, були сповнені болю, інші – надії, мрій. Усі вони були точні й, напевне, вважалися б антирадянськими. Уночі я читала по півсторінки «Домбі і сина». Над кожним словом я подовгу думала, весь час питала в мами, що ті слова означають.

– Це стара, дуже правильна російська, – сказала мама. – Якщо ти вивчатимеш мову за цією книжкою, будеш говорити, як професор.

Андрюс став зустрічатися зі мною в черзі за пайками. Я рубала дрова трохи старанніше, сподіваючись, що так день мине швидше. Увечері я вмивалася снігом.