Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

class="p1">Мама повернулась. У хатині лисого було не пройти. Говорили дедалі гучніше.

– Тихіше, – сказав чоловік, який накручував годинник. – Прошу всіх сідати. Послухаймо Елену.

– Це правда, – промовила мама. – Існує список, ідеться про те, що людей будуть перевозити.

– А звідки Андрюс дізнався? – спитав Йонас.

– Пані Арвідене отримала певні відомості, – мама відвела погляд. – Не знаю, як саме. Я в списку, і мої діти теж. Пані Рімене в списку. Панно Ґрибайте, ви не в списку. Оце і все, що я знаю.

Люди швидко почали питати: «А я?», «А ми?»

– Не торохтіть. Що вона знає, те вже сказала, – зупинив їх лисий.

– Цікаво, – промовив пан із годинником. – Панна Ґрибайте не в списку. А вона не підписала. То йдеться не просто про тих, хто не підписав.

– Ну будь ласка, – благала панна Ґрибайте, – не лишайте мене тут саму!

– Годі просторікувати. Ми ж іще не знаємо, що робиться, – сказав лисий.

Я намагалася вловити закономірність. Як нас добирали до майбутнього перевезення? Закономірності я не бачила. Психологія сталінського терору, схоже, полягала в тому, щоб ніхто не знав, чого чекати далі.

– Треба бути готовими, – мовив пан Лукас, накручуючи годинник. – Згадайте, як ми їхали сюди. А в нас зараз і близько тієї сили немає. Коли вже доведеться кудись їхати, то треба підготуватися.

– Ну ви ж не думаєте, що нас знову заженуть у ті вагони? – злякано промовила пані Рімене.

Юрбою прокотилася хвиля скриків.

Як ми можемо підготуватися? Їжі немає ні в кого. Ми недоїдали, ослабли. Продали й проміняли майже всі цінні речі.

– Коли це правда і я не їду – то я підпишу, – оголосила панна Ґрибайте.

– Ні! Так не можна! – сказала я.

– Припиніть, – звернулася до неї пані Рімене. – Вам зараз бракує чіткості мислення.

– Я мислю дуже чітко, – сказала панна Ґрибайте, ковтнувши сльози. – Якщо ви з Еленою поїдете, я тут буду майже сама. Якщо я підпишу, мені дозволять учити дітей у таборі. Хоча російська в мене й слабенька, але вчителювати я можу. А коли я лишуся сама, мені буде потрібна можливість ходити на село. Туди мене випустять тільки в разі якщо я підпишу. Тож я надалі писатиму вам листи. Так треба зробити.

– Не приймаймо поки що остаточних рішень, – сказала мама, гладячи панну Ґрибайте по руках.

– Може, там якась помилка, – додала пані Рімене.

Мама опустила погляд і заплющила очі.

61

Андрюс прийшов до нашої хати пізно ввечері й говорив з мамою надворі.

– Андрюс хоче з тобою поговорити, – сказала мама.

Улюшка сказала щось російською. Мама кивнула.

Я вийшла. Там, заклавши руки в кишені, стояв Андрюс.

– Привіт, – він колупав землю носаком чобота.

– Привіт.

Я кинула погляд понад рядом хатин. Вітер ворушив моє волосся.

– Теплішає, – нарешті промовила я.

– Так, – відказав Андрюс, поглянувши на небо. – Ходімо прогуляємося.

Сніг розтанув, земля підсохла. Ми обоє мовчали, доки не наблизилися до хатинки лисого.

– Ти знаєш, куди нас повезуть? – спитала я.

– Мабуть, вас переводять в інший табір. Дехто з енкаведистів, здається, теж їде. Вони збирають речі.

– Я все думаю про тата і про те, що про нього було написано в тій теці.

– Ліно, я дізнався, що означає те слово, – мовив Андрюс.

Я зупинилася, чекаючи на відповідь.

Він лагідно відкинув волосся з моїх очей.

– «Співучасть», – пояснив Андрюс.

– Співучасть?

– Мабуть, це означає, що він допомагав комусь, хто був у небезпеці, – сказав Андрюс.

– Та звичайно, він таке робив. Але ти не думаєш, що він скоїв якийсь злочин, ні?

– Ні, звичайно! Ми не злочинці, – сказав він. – Ну, може, хіба що ти – крадеш дрова всякі, ручки, папери, – він поглянув на мене, стримуючи посмішку.

– О, ти б мав сказати: помідори, шоколад, горілку…

– Ага, і хтозна-що іще, – продовжив Андрюс.

Він узяв мою руку й поцілував її.

Ми йшли, тримаючись за руки, і мовчали. Я сповільнила крок.

– Андрюсе, мені… страшно.

Він зупинився й подивився на мене:

– Ні. Не бійся. Не давай їм нічого, Ліно, навіть свого страху.

– Я не можу інакше. Я ще навіть до цього табору не звикла. Я скучила за домівкою, за батьком, за школою, за сестрою двоюрідною… – я почала задихатися.

– Цить, – лагідно сказав Андрюс і пригорнув мене до грудей. – Уважно дивися, з ким говориш. Не втрачай самовладання, добре? – прошепотів він.

Він міцніше стиснув мене в обіймах.

– Я не хочу їхати, – сказала я. Ми постояли мовчки.

Як я тут опинилася? Як опинилася в обіймах майже незнайомого хлопця, якого вже не хочу втрачати? Цікаво, що б я думала про Андрюса в Литві? Чи сподобався б він мені? А я йому?

– Я не хочу, щоб ти їхала, – ледь чутно прошепотів він.

Я заплющила очі.

– Андрюсе, нам треба додому.

– Розумію, – сказав він. – Ходімо.

Він узяв мене за руку, і ми пішли назад.

– Я тобі писатиму. Буду надсилати листи до села.

Він кивнув.

Ми повернулися до нашої халупи.

– Зачекай, – сказала я йому.

Я увійшла. Зібрала всі свої малюнки, навіть на дрібних папірцях, з-під підкладки валізи. Повиривала з блокнота. Вийшла з хати й дала їх усі Андрюсові. Портрет його матері з розбитим обличчям вислизнув і полетів на землю. Звідти на нас подивилися її заплакані очі.

– Що ти робиш? – спитав він, швидко підібравши малюнок.

– Сховай їх. Бережи їх для мене, – сказала я, поклавши руки на стос малюнків. – Я не знаю, куди ми. Не хочу, щоб їх знищили. Тут стільки мене, стільки всіх нас… Знайдеш для них безпечне місце?

Він кивнув.

– У мене під койкою дошка в підлозі знімається. Там я ховав «Домбі і сина». Ліно… – повільно промовив він, дивлячись на малюнки. – Малюй, не спиняйся. Моя мама каже, що у світі не знають, що з нами роблять Совєти. Ніхто не знає, чим пожертвували наші батьки. Коли б в інших країнах про це знали, то допомогли б.

– Малюватиму, – пообіцяла я. – І все записуватиму. Тому ти для мене їх бережи. Сховай.

Він кивнув.

– Тільки обіцяй бути обережною. Не дуркуй там: тек не кради й під поїзди не кидайся.

Ми подивились одне на одного.

– Ну і книжок без мене не кури, добре? – додав Андрюс.

Я усміхнулася:

– Не буду. Як ти гадаєш, скільки в нас часу?

– Не знаю. Будь-якого дня може бути.

Я стала навшпиньки й поцілувала його.

– Красівая, – прошепотів він мені на вухо, торкнувшись носом щоки. – Уже знаєш, що це? – він поцілував мене в шию.

– Ще ні, – відказала я й заплющила очі.

Андрюс видихнув і повільно відступив.

– Перекажи Йонасові, що я