Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

Ближче до десятої вечора гамір у квартирі стих. Дітлахи награлися досхочу, швидко заснули. Принаймні Улянка солодко сопла у татка на руках ще у вітальні, недочекавшись маминої колискової. Сьогодні з неї вистачило емоцій, так що традиційний ритуал перед сном був не потрібний. Володя спершу запевняв, що проведе гостей разом з татом. Але дрімота перемогла і потягнула його до ліжечка. 

Чоловіки вийшли надвір аби подихати вечірньою прохолодою. Там продовжували свою розмову про минуле, теперішнє та майбутнє.

Жінки розмістилися у вітальні. Зоряна з Міланою ніжилися на дивані, заклавши ноги на пуфи. Як не крути, а на такому терміні потрібно більше горизонтального відпочинку. Оксана з Ілоною переглядали фотоальбоми. 

− Зоряно, я й досі не збагну, як Артур так швидко вмовив тебе вийти за нього заміж, − Оксана затримала погляд на світлинах з молодятами. − Ви ж тоді тільки почали зустрічатися. 

− Ну, не зовсім, − протяжно мовила Зоряна. − Зустрічалися ми вже декілька місяців.

− Знаючи тебе, сестричко, цього точно замало, − додала сумнівності Мілана.

− Сама не знаю, − посміхнулася Зоряна, поринаючи у спогади. − Про одруження ми не говорили і навіть натяку не було. Коли оголосили про перемогу, я вже готова була їхати в Британію. Навіть домовилася з волонтерською командою, що приєднаюся до них. Хотіла перейняти досвід англійських панянок з організації шкіл для дівчаток. Ви ж пам'ятаєте, що я в той час займалася пошуком родин для дітей-сиріт. Так от. Коли Артур дізнався, що я планую від'їзд, так зразу ж і освідчився. 

− І ти одразу ж погодилася? − Оксана зачудовано сплеснула в долоні.

− А обручка? − розмова зацікавила Ілону, яка досі мовчки розглядала фотографії. 

− Про це вже питайте в Артура, − Зоряна кивнула головою у бік коридору.

Чоловіки якраз повернулися з двору.

− Хто тут про мене згадує? − Артур підійшов до дружини, вмостився поруч і загорнув в обійми. − Напевне, моя кохана засумувала.

− Та це дівчата допитуються про твоє освідчення. Вони ще досі не вірять, що ти зміг мене так швидко вмовити, − Зоряна поклала голову на плече чоловіка і зазирнула йому в очі. − Зізнавайся, як так сталося. 

− От цікаві які, − посміхнувся Артур, − все їм розкажи, усі секрети відкрий.

− Розказуй, порадуй жіночу допитливість, − замуркотіла дружина й поцілувала коханого в щоку.

− Що розказувати. Зачарувала мене Зорянка ще з першої нашої зустрічі. А коли вже роззнайомилися і почали зустрічатися, зайшов у ювелірку, обрав перстень та й чекав нагоди. Вирішив, що свою Зорю я точно нікуди не відпущу. Вона все збиралася то у Львів, то за кордон. Мовляв, проєкти у неї грандіозні заплановано. Непосидюча така виявилася. А коли сказала, що відправляється у Великобританію на півроку чи навіть більше, то я зрозумів, що це сигнал до дій. Перстень возив з собою в машині. Він був для мене як талісман удачі. Почув, що кохана збирається у вільне плавання, одразу дістав обручку і вручив зі своїм серцем.

− А що Зоряна? − не могла дочекатися Оксана найцікавішого моменту. − Тут же й погодилася?

− Погодилася..., − глибоко вдихнув Артур. − Погодилася подумати до наступного дня. Зважити всі за і проти. А моє серце ледь не вискочило з грудей.

− Для мене було це так несподівано, що я трохи злякалася, − почала виправдовуватися Зоряна. − У мене поїздка скасовувалася. А я нею марила майже місяць.

− І що? Думала цілу ніч? − Ілона теж приєдналася з питаннями.

− Ні. Я, поки піднімалася сходами до своєї квартири, встигла все проаналізувати. Артура кохала і в Британію хотілося. Згадала про Мілану з Андрієм. Як вони чекали свого весілля більше двох років. Вирішила, що не хочу скріплювати стосунки відстанню і часом. Слава Богу, дочекалися перемоги. Роботи вистачає тут, на місці. І що нам переймати досвід англійських панянок, якщо в нас інший менталітет. Візьму під патронат своїх дівчаток, буду навчати людських цінностей і пояснюватиму, як знайти своє місце в суспільстві. Ось так все обдумала. А тоді подзвонила Артурові. Сказала, що забираю його серце.

− Прямо так і сказала? − захихикала Мілана. Вона вже знала цю історію, але щоразу давала сестрі можливість розписати свої роздуми.

− Майже, − теж засміялася Зоряна. − Сказала, що піднімайся до мене в квартиру і не забуть прихопити обручку.

− А звідки ти знала, що Артур ще не поїхав додому? − поцікавилася Оксана.

− Просто він завжди чекав, доки я увімкну світло в кімнаті. Мої вікна якраз виходили на дорогу. Потім писав повідомлення і чекав моєї відповіді.

− А якби цього разу поїхав швидше? Все-таки ти його добряче зачепила, − підморгнула сестра.

− Якби поїхав, то все одно повернувся б одразу, − впевнено відповіла Зоряна. − Ви ж чули, що сам сказав, ніби я його зачарувала.

− Пізно вже. Нам час їхати, − зайшов у вітальню Сергій. − Збирайтеся, дівчата. Зараз таксі нам викличу.

− Для чого таксі. Я вас підвезу. Ми з дружиною теж будемо їхати. Нехай Мілана з Андрієм відпочивають, − Артур встав з дивану і допоміг піднятися Зоряні.

− А давайте тоді ми з Ілоною швиденько поприбираємо зі столу. Іменинниця й так сьогодні напрацювалася, − Оксана поспішила на кухню.