П'єр Адо - Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

що призначенням людства є вічне дослідження. Лесінг, зі свого боку, передбачав можливість продовження досліджень за межами життя та вважав, що люди досліджуватимуть після своєї смерті в процесі переселення душ. Як би там не було, від наступних поколінь можна вимагати вміння отримувати спадок минулого, не боятися його спростовувати, та бути готовими, своєю чергою, передати свої відкриття наступникам, не претендуючи на володіння остаточною та абсолютною істиною, приймаючи, натомість, постійні сумніви у їх істинності. Водночас потрібно констатувати, що ті, хто говорить про прогрес у пізнанні, не завжди приймають вимогу піддавати сумніву набуте знання, особливо якщо йдеться про їхні власні відкриття. Вже у Лукреція можна відчути, що історія думки зупинилася на Епікурі, який розв’язав усі проблеми, і обмежив бажання людства задоволенням його елементарних потреб. Ось чому я не вважаю Лукреція, всупереч Роберу Леноблю[600], носієм Прометеєвого духу.

Зовсім недавно Пьєр-Жіль де Жен нагадав про необхідність безконечного перегляду знання:

Деякі філософи представляють дослідників як людей, які встановлюють істину. Багато з нас зовсім не впізнають себе у цій схемі. Дослідники нашого часу зовсім не претендують на конструювання останньої істини. Ми лише створюємо, не без вагань та незграбності, приблизний опис природи[601].

Закінчуючи свою книгу «Логіка живого» запитанням: «Який новий розтин подрібнить завтра наші предмети розгляду, щоб інакше поєднати їх у якомусь новому просторі? Яка нова матрьошка з цього вийде?», Франсуа Жакоб дає можливість передбачити механізм наукового прогресу. У контексті метафори таємниць природи можна було б сказати, що відкрити один з її секретів означає зустріти новий секрет, який, своєю чергою, приховує інший, і так до нескінченності.

15

Вивчення Природи як духовна вправа

1. Задоволення від пізнання

У «Тімеї» Платон говорить про своє дослідження як про вправу, що приносить задоволення та дає відпочинок саме тому, що пропонує лише видимості та здогадки:

Те саме стосується інших тіл того ж роду, що їх не важко обговорювати засобами літературного жанру «правдоподібних оповідей». Адже коли, облишивши дискурси про вічні істоти, розслаблено досліджують правдоподібності, що стосуються народження речей та займаються цим без жодних докорів сумління, то віднаходять помірковану та розумну розвагу у житті. Саме тому ми дозволяємо собі це робити[602].

Дослідження є розвагою та приносить задоволення, адже воно споріднене з грою, що полягає у розгадуванні загадок. У контексті діалогу «Тімей» це зусилля з розгадування загадки всесвіту належить до регістру релігійного свята. Сократ нагадує, на початку діалогу, що день, коли це зусилля має місце, є святковим днем із жертвопринесенням богині Афіні і радіє, що тема діалогу чудово відповідає жертвопринесенню, що його приносять цього дня. Тема, про яку йдеться, це прославляння міста Афін, розповідь про його походження, вплетена водночас у розповідь про походження людини, що своєю чергою вплетена у розповідь про походження світу. Зрештою, це космогонія, «Генеза»[603] у біблійному сенсі слова, відповідно до взірця космогоній досократиків, які самі були під впливом давніх близькосхідних космогонічних поем (наприклад, відомої поеми «Enouma Elish»), пов’язаних, між іншим, із релігійними церемоніями[604]. Дуже цікаво згадати з цього приводу, що Йоган Гьойзінґа показав, у який спосіб гра космогонічної загадки могла була частиною жертвопринесення у брахманській релігії[605]. Ми маємо тут справу із поведінкою, що виникла у дуже давні часі. Назагал, гра, свято та дослідження божественних таємниць могли бути тісно пов’язані. У Платона, зокрема, людська гра відповідає божественній грі. Відомий текст «Законів» стверджує, що людина була створена як предмет розваги для божества, та що бути таким предметом розваги є, насправді, найкращим з того, що може робити людина[606]. Людина, таким чином, повинна подарувати богам найкращі розваги, якими є спів та танці у релігійні свята, а також міфічний гімн, що розповідає про народження світу. Так само у «Федрі» Сократ скаже:

До не дуже переконливого розмірковування ми приєднали міфічний гімн, в якому благоговійно і пристойно прославили мого й твого, Федре, Володаря Ерота, покровителя вродливих юнаків[607].

Водночас, для Платона фізика буде не лише дискурсом, а й практикою. Йдеться не лише про створення міфічного гімну, а також, як це прямо каже «Тімей», про досконале життя, що його у теперішньому та майбутньому пропонують людям боги[608]. Це життя полягає у спогляданні всесвіту, у мисленні Цілого та гармонізації з його рухами. «Тімей» рекомендує споглядальний спосіб життя, зусилля звільнення від індивідуальних пристрастей задля того, щоб звернутися до раціонального вивчення світу. Раціонального тією мірою, якою розум шукає відкрити аксіоми, що самі по собі не підлягають доведенню, проте здатні обґрунтувати створення правдоподібної картини всесвіту.

2. Споглядання Природи та велич душі

Аристотель, вірний тут духові платонізму, переконливо твердить, що споглядання Природи принесе «невимовні задоволення» тому, хто вміє споглядати, тобто поміщувати кожну істоту в загальний план Природи[609]. Ціцерон через кілька століть після нього повторить цю думку. Він починає свої послання «Лукуллу» із наполягання на здогадному характері досліджень природи[610]. Він небезпідставно наголошує, що у кожній філософській школі можуть бути різні думки щодо цих проблем. Ці вагання та суперечності не є підставою, продовжує Ціцерон, щоб полишити фізичні дослідження:

Водночас я не вважаю, що потрібно відмовитися від цих питань фізиків. Спостереження та споглядання природи є чимось на кшталт природної поживи для наших душ і розумів; ми знову підводимося, ми виглядаємо вищими у своїх очах, ми згори дивимося на людські турботи; думаючі про вищі та небесні речі, ми зневажаємо земні речі як дрібні та жалюгідні. Дослідження речей одночасно найвищих та найприхованіших приносить задоволення. І якщо ми знаходимо щось таке, що видається нам істинним, наш розум наповнюється якоюсь шляхетною насолодою[611].

Ціцерон, таким чином, говорить про задоволення так само, як Аристотель. Проте йдеться про абсолютно безкорисливе задоволення розуму: «Лише наука тішить, навіть якщо приносить неприємності»[612]. І продовжує: «Ми можемо лише запитувати самих