Стівен Кінг - Керрі

П: Місіс Жоржетта Шайрз?

В: Так, вони живуть за рогом. Вілов-стріт, 217. Це зовсім недалеко від Карлін-стріт. Вона гупала й гукала: «Коро, ти є? Ти є чи нема?» Я пішла до дверей. Вона була в халаті й човганцях. Було видно, що вона змерзла в ноги. Вона сказала, що вони телефонували до Вестовера, щоб дізнатися, чи там нічого не знають, а там сказали, що школа горить. Я сказала: «Милий Боже, Ронда ж там на дискотеці».

П: І тоді Ви вирішили піти до центру з місіс Шайрз?

В: Ми нічого не вирішували. Просто пішли. Я взулася в якісь човганці — здається, Рондині. На них були такі білі помпончики. Треба було взути свої, але я не подумала. Мабуть, я й зараз не думаю. Нащо я розказую вам про своє взуття?

П: Розповідайте так, як Вам зручніше, місіс Сімар.

В: Д-дякую. Я дала місіс Шайрз якийсь старий жакет, що трапився під руку, і ми пішли.

П: На Карлін-стріт вийшло багато людей?

В: Не знаю. Я була надто стривожена. Може, з тридцять. Може, й більше.

П: Що сталося?

В: Ми з Жоржеттою пішли до Мейн-стріт, тримаючись за руки, наче дівчатка, що йдуть лугом після смерку. Жоржетта клацала зубами. Я пам’ятаю це. Я хотіла сказати їй, щоб вона не клацала, але подумала, що це було б нечемно. За півтора квартала від церкви я побачила, що там відкриті двері, й подумала собі: хтось увійшов просити Божої допомоги. Але за секунду зрозуміла, що це не так.

П: Як зрозуміли? Було б логічно припустити те, що Ви подумали спочатку, хіба ні?

В: Просто зрозуміла, та й усе.

П: Ви впізнали особу, що вийшла з церкви?

В: Так. То була Керрі Вайт.

П: Ви раніше коли-небудь бачили Керрі Вайт?

В: Ні. Її не було серед друзів моєї доньки.

П: Ви коли-небудь бачили Керрі Вайт на фотографії?

В: Ні.

П: І в будь-якому разі, була ніч, а Ви перебували за півтора квартала від церкви.

В: Так, сер.

П: Місіс Сімар, а як Ви зрозуміли, що то Керрі Вайт?

В: Просто зрозуміла, та й усе.

П: Це Ваше розуміння, місіс Сімар — чи було воно схоже на те, ніби у Вашій голові засвітилася лампа?

В: Ні, сер.

П: А на що воно було схоже?

В: Не можу сказати. Воно вислизало, як вислизає сон. Прокинешся, і вже за годину пам’ятаєш тільки, як щось снилося. Але я зрозуміла, що то вона.

П: Чи прийшла з цим усвідомленням якась емоція?

В: Так. Жах.

П: Що Ви робили далі?

В: Я повернула голову до Жоржетти й сказала: «Онде вона». Жоржетта сказала: «Так, вона». Вона почала говорити ще щось, а тоді всю вулицю освітило яскравим сяйвом, почувся тріск, а далі на землю почали падати електродроти, і з деяких злітали живі іскри. Один з дротів упав на чоловіка перед нами, і його ох-хопило полум’я. Інший побіг і наступив на дріт, і його тіло просто… вигнулося дугою, ніби спина стала гумова. А тоді й він упав. Інші люди кричали й бігали, просто сліпо бігали, а згори падало ще більше дротів. Вони простягнулися всюди, наче ті змії. А вона цьому раділа. Раділа! Я відчувала її радість. Я розуміла, що не можна гарячкувати. Людей, що бігали навколо, вбивало струмом. Жоржетта сказала: «Біжімо, Коро. О Боже, я не хочу згоріти заживо». Я відповіла: «Припини. Треба подумати головою, Жоржетто, бо інакше думати вже не доведеться». Якусь таку сказала дурню. Але вона не хотіла слухати. Вона відпустила мою руку й побігла до хідника. Я закричала, щоб вона зупинилась — якраз перед нами обірвався важкий магістральний дріт, — але вона не слухала. І вона… її… ох, я відчула той запах, коли вона спалахнула. Дим ніби аж вирвався з її одежі, і я подумала: ось як воно буває, коли когось убиває струмом. Запах був солодкавий, схожий на свинину. Ніколи не доводилося його відчувати. Іноді той запах приходить до мене вві сні. Я завмерла на місці й дивилася, як Жоржетта Шайрз чорніє. Ген у Вест-Енді щось сильно вибухнуло — певно, газопровід, — але я так і не помітила цього. Я озирнулася й побачила, що лишилася сама. Усі інші або втекли, або вже горіли. Загалом я бачила десь із шість тіл. Схожі на купи старого ганчір’я. Один з дротів упав на ґанок будинку ліворуч, і той зайнявся. Я чула, як старомодна дранка на дахах пахкає від жару, мов попкорн. Здавалося, я простояла отак дуже довго, вмовляючи себе не гарячкувати. Здалося, минуло кілька годин. Я почала боятися, що можу зомліти й упасти на один із дротів або запанікувати й побігти. Як… як Жоржетта. Тож я почала йти. По одному кроку за раз. На вулиці посвітлішало ще більше — через те, що будинок загорівся. Я переступила через два живі дроти й обійшла чиєсь тіло, від якого лишилося якесь місиво. Я… мені… мені… треба було дивитися, куди ступати. На одній руці була обручка, але тільки вже вся почорніла. Зовсім чорна. Господи, думала я. Милий Боже. Я переступила ще один дріт, а тоді побачила перед собою аж три, усі вкупі. Я просто стояла й дивилася на них. Подумала, що коли зможу перебратися через них, то все буде добре… І не могла наважитися. Знаєте, про що я тоді думала? Про одну нашу дитячу гру. Велетні-ліліпути. Якийсь голос у голові казав: «Коро, зроби одного велетня через живі дроти на асфальті». А я думала: «Вже можна? Можна?» Один з них плювався іскрами, але інші лежали мертво. Але хто їх зна. З контактної рейки теж не видно, що вона під напругою. Тож я стояла й чекала, доки хтось надійде, але ніхто не надійшов. Той будинок горів собі далі, і вогонь перекинувся на галявину, на дерева й на паркан за ними. Але пожежні машини не їхали. Звісно, що не їхали. На той час горіла вся західна околиця. Мені стало так млосно. Нарешті я зрозуміла, що або зараз ступлю один раз велетнем, або зомлію, тож я й ступила, так широко, як тільки змогла, і п’ята мого човганця стала не далі, як за дюйм від третього дроту. Тоді я перебралася через них, обійшла кінець іще одного дроту й побігла. І це все, що пам’ятаю. Коли прийшов ранок, я лежала