Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

5.3. Флешбек

Флешбек “До війни”

Аларіон різко втягнув повітря, його пальці стиснули плечі Віолетти трохи сильніше, ніж він хотів. Дівчина здригнулася, але не відсахнулася, лише глянула на нього своїми ясними очима, сповненими тривоги і запитань.

– Вони бачили твою магію? – його голос був хрипким, майже зірваним.

– Ваші головорізи бачать лише наші спільні з іншими цілительками чари… – відповіла тихо, її голос звучав спокійно, хоч усередині, мабуть, панував хаос. – Вони зливаються в один єдиний темний… невиразний колір. Тому, ні… окремо мою магію вони ще не бачили.

Аларіон заплющив очі, борючись із хвилею емоцій. Якби побачили… Він не міг навіть закінчити цю думку. Все його єство кричало від паніки й одночасно сповнювалося нестримним бажанням захистити її.

Перед ним стояла Віолетта – раптово його душа, його споріднена, його бажана й єдина. Здавалось, весь світ, який до цього був хаотичним і жорстоким, раптом знайшов сенс. Він знайшов її… Такий дивовижний дар, таку неймовірну, яка мала бути лиш його. Але разом із цим даром прийшла і відповідальність, яку він відчував, як тягар. Не в цих стінах… не зараз… не поруч з цими людьми…

– Нікому не показуй, – вимовив, і його голос затремтів, він зробив крок ближче, майже притиснув її до холодної кам’яної стіни коридору, затуляючи собою від усього світу. – Ніколи і нікому тут, чуєш мене? За жодних обставин.

Вона злегка кивнула, її обличчя залишалося напруженим, але в її погляді була віра.

– Аларіоне, – тихо мовила, наче намагаючись переконати його, що все буде добре. – Я вражена не менше. Цього не має бути тут…

Він захитав головою, борючись із хвилею страху.

– Якщо вони дізнаються… якщо хоч хтось зрозуміє, що ми з тобою пов’язані… – він зупинився, на мить не годен вимовити те, що крутилося в голові. – Вони знищать нас. Тебе… перш за все. 

Його руки зісковзнули з її плечей до її рук, стискаючи їх, ніби це було єдине, що тримало його на плаву. Її дотик заспокоював, але водночас будив у ньому ще більше страху. 

– Прокляття… 

Його серце – розірване навпіл. Однією половиною він хотів захистити її за будь-яку ціну, а іншою – розумів, що їй краще зникнути звідси і ніколи не зв’язуватися з ним.

Віолетта мовчала. Вона зрозуміла все. Її пальці обережно торкнулися його рук, і цей жест був таким тихим, але водночас настільки промовистим.

Її треба вивести звідси. Якнайдалі від нього, від цього клятого місця, від найманців, від людей, які могли б їх викрити. І він має зробити це якомога швидше. Відправити її до іншого міста, в інший край, сховати так, щоб ніхто ніколи не знайшов.

І забути про неї.

Це була єдина правильна думка.

Зрештою… він нічого й про неї не знав. Дізнаватися більше – не варто. 

Але наступної ночі він прийшов до неї. Темрява огорнула місто, немов велетенське крило хижого птаха. Чоловік повів її в сад і огорнув захисними чарами, щоб ніхто не підслухав і не побачив. 

Віолетта стояла під яблунею, загорнувшись у його плащ.

Хотів її поцілувати. Бо, як йому колись розповідали, вперше поцілувати свою споріднену душу – зігріє навіть найчерствіше серце. 

– Чому ми тут? Краще просто не перетинатися, – запитала вона тихо.

– Я не можу залишити тебе одну. І хочу дещо сказати.

Вона вдихнула, довго і болісно дивилася у вічі.

– Моя сестра… – почала з одкровення. – Вона померла, коли була ще дитиною. Батьки, великі цілителі, не змогли її врятувати. І я… я не змогла. Я навіть не розуміла тоді, що відбувається, була ще малою. Але відтоді єдина моя ціль – рятувати інших. Рятувати дітей, людей. Щоб більше ніхто не втрачав тих, кого любить.

Аларіон дивився на неї, як зачарований. Віолетта була мов світло в його темряві – така сильна, але така тендітна. І її страх… він відчув його кожною клітиною.

– Війна… – її обличчя було блідим, а в очах застигла тінь. – Вона забирає забагато. Я боюся, що не осилю бачити її жертв. Що одного дня, коли переді мною лежатиме дитина, поранена, з очима, повними болю, я не зможу нічого зробити. Що втрачатиму їх так само, як колись втратила сестру. Скажи мені, що не дійде до битв і кровопролиття… скажи, що ти виженеш їх зі свого дому… що перевороту не станеться… що ти станеш чудовим правителем. 

У нього не було для неї відповіді. За день він виносив дещо іншу думку в голові – втекти звідси разом з нею. 

Він простягнув руку, стиснув її долоню, відчуваючи, як крихке тепло її шкіри пронизує його наскрізь. Не мав цього робити, але не міг відступити. Перед ним стояла його мрія. Не трон, не влада, а його суджена. 

– Віолетто… – її ім’я злетіло з його губ, як молитва, як єдине, що могло врятувати його від цієї безодні.

Вона глянула на нього, і він не бачив у її очах страху. Лише довіру. Лише тихий виклик. Благання врятувати її і весь світ. 

– Я не зумію врятувати тебе, себе і трон одночасно, – похитав головою. – І єдине, про що я зараз думаю… перед тим як вивести тебе звідси і врятувати… я можу поцілувати тебе? Кажуть, перший поцілунок споріднених душ – найкраще на світі відчуття. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍