Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Чоловік нахилився і поцілував її. Спочатку обережно, немов боявся злякати. Її губи були м’якими, теплими, і він відчув, як вона відповідає, так само несміливо, але щиро.

Аларіон більше не міг стримуватися. Його пальці вплелися в її волосся, міцніше притискаючи її до себе. Поцілунок став глибшим, пристрасним, сповненим бажання і болю. Він вклав у нього все те, що не міг сказати словами – своє каяття, свою самотність, свою потребу в ній.

Його обійми стали майже відчайдушними, як у людини, що нарешті знайшла прихисток після довгих блукань. Її присутність, тепло її тіла в його руках – усе це вперше за багато років принесло йому щось схоже на спокій.

Але разом зі спокоєм приходив біль. Аларіон відчував, як його розбите серце знову починає кровоточити. Він не заслуговував на цю жінку, на її довіру, на це крихке щастя. І все ж, дивлячись на неї, відчуваючи її поруч, він мріяв, як би це було – жити з нею. Забути про війну, про магію, про всі гріхи минулого.

Залишитися в цьому маленькому будинку, наповнити його сміхом і теплом, любов’ю і затишком.

Аларіон відчув, як його пальці тремтять, коли він торкнувся її обличчя.

– Віолетто, – прошепотів він, його голос наповнений сумом і ніжністю. – Якби тільки все було простіше…

Вона нічого не відповіла. Її очі дивилися прямо в його, і в цьому погляді він побачив щось, що змусило його повірити – хоч на мить – що, можливо, спокій і щастя все-таки можливі. Можливі для нього.