Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

Вона кивнула. Бо хтозна, що буде далі. 

Аларіон більше не думав. Він ступив ближче, пальці пробіглися по її щоці, по тонкій лінії підборіддя, і нарешті обхопили її обличчя. Він нахилився і поцілував. 

Палко. Жадібно. Так, ніби вона була єдиним ковтком повітря, що міг врятувати від утоплення. Її губи спочатку здригнулися, але не відштовхнули його. І за мить вона відповіла, руки торкнулися його плечей. 

Її запах, її тепло, її подих – усе це заповнило його зсередини. У цьому поцілунку не було сумнівів. Тільки бажання. Тільки біль і надія одночасно.

Аларіон розумів: він не мав права на неї. Але в цей момент він не хотів нічого, окрім неї.

І хай горить усе інше.

Ніколи досі такого не відчував. 

І вона раптом це перервала, мовила: 

– Ти підеш зі мною? 

– Я би хотів. Я думаю про це. Бо лишатися тут – я не виживу. Найманці знищать Артура, а потім – мене. Вони мені непідвладні, доки моя магія не така темна, як у них. І коли до стін замку прийдуть для перевороту… мені лишиться лиш тікати. Я не збираюся нікого вбивати. 

– Вони судитимуть тебе, якщо захоплять владу і виженуть темних найманців від престолу. 

– Ні, якщо моя магія буде такою ж яскравою. Я не зрадник, – погладив її м'яке волосся. – Спершу я виведу тебе, Алек піде з тобою, він відданий і чудовий хлопчик. А потім – піду сам, коли прийде час. І знайду тебе. За кілька днів я зможу тебе вивести… Обіцяю. 

Цього разу вона потягнулася до поцілунку сама – і Аларіон не зміг вгамувати серце. 

Його рука владно ковзнула їй у волосся, пальці ніжно заплуталися у шовкових пасмах, а інша рука лягла їй на стан, притискаючи до себе. Чоловік відповів на поцілунок палко, глибоко, наче намагався передати всі ті слова, що застрягли в його горлі.

Байки не брехали – цілувати споріднені душу… це дещо більше. 

Віолетта була тепла, така тендітна і водночас сильна, і він відчував, як її подих змішується з його власним. Аларіон цілував наполегливо, поки її спина не опинилася притиснутою до шорсткої кори дерева.

Він схилився, його губи пестили її шию, а руки ковзнули вниз, притискаючи ще міцніше. Вона була поруч, її серце калатало так швидко, що він відчував цей ритм усім тілом. Пальці торкалися її обличчя, плечей, легким рухом проводили по вигину її ключиці, вбираючи кожен дотик, кожен трепет її тіла.

Поводився… не як годиться стриманому принцу. 

– Віолетто… – його голос був низьким і трохи зірваним. – Я залишу цей дім. 

Її пальці торкнулися його обличчя, проводячи по щоках, по лінії підборіддя, по вустах, що тільки-но були зімкнуті з її.

– Не треба відпускати. Раптом нічого не вийде, і ми завтра помремо в цьому домі. Тому… я поки рада відчути те, про що читала лиш в книгах. 

Аларіон заплющив очі й відчув, як вона пестить його шкіру кінчиками пальців. Це зводило його з розуму. Його тіло горіло, і він не міг зупинитися. Нахилився знову, ще один поцілунок – ще глибший, ще вимогливіший, поки відчував її несміливі рухи язиком. 

Згорів. 

Пальці ковзнули по дівочому стану, вивчаючи вигини її тіла, і він відчув, як вона затримала подих, як тремтіння пробігло її шкірою. Йому хотілося залишити її в своїх обіймах назавжди, уберегти від усього, що чекало попереду, від того світу, що не мав до них жалю.

Але він знав – цей момент неминуче скінчиться. Та поки вона була в його руках, поки її тепло ще належало йому – він не дозволяв собі думати про те, що буде далі. Не думати настільки, що руки потягнулися до шнурівок її корсету на спині, а потім – опустилися до краю її сукні. І вона дозволила, і він чув її тихий стогін, коли опустився поцілунками до її грудей. Під клятим дерево в саду, в темноті і нічній прохолоді відчував її жар, не міг стриматися.