Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

Після цих подій почалася рутина. Завдання на розвідку, пошук зниклих мисливців, зачистка печери від монстрів, супровід тощо. Тільки чув, що мутований ліс обмежили, знайшовши там щось цінне. І ми більше туди не потрапляли.

За проведений разом час Сайла перетворилася на магічну опору для мене. Доводилося віддавати їй усю енергію, щоб вона могла чаклувати. Інакше дівчина не приносила жодної користі. Через це я все більше забував про свою магію, покладаючись на напарницю в цьому питанні. Талант же дівчинки просто вражав. З недосвідченої чаклунки, яка знала тільки про трави, Сайла перетворилася на хоч і не наймайстернішу, але бойову магесу. Часто бували ситуації, коли її магічна підтримка рятувала мене від поранення. Або ж ми справлялися тільки завдяки її чаклунству. З тими ж рослинами, якби вона встигла заздалегідь накрити заклинанням по площі, таких би проблем не було.

І думаючи про це, розумію, не все можна вирішити мечем. Чого варті примари, що раптово прокинулися на старому кладовищі. Поки я намагався відігнати нежить, Сайла спішно готувала ритуал вигнання. Привиди, що мали вигляд сірих напівпрозорих людських силуетів, були несприйнятливі до будь-яких фізичних впливів. Ігноруючи навіть вогняні кулі, блискавки, крижані списи - загалом, усе, що міг протиставити маг. Мої навички тільки могли на деякий час відігнати їх, не особливо завдаючи шкоди.

Саме тоді я вперше побачив екзорцизм. Напарниця спішно побудувала навколо себе кілька рун-печаток. Пустила по них магічну енергію і потім стала очищати всю найближчу землю. Після цього ритуалу, мені довелося тягнути на собі повністю знесилену дівчину, задаючись питанням, звідки у неї такі знання. Але я не ліз у не свою справу, у кожного є свої секрети. Тим паче, у такої шановної родини.

Через кілька днів ми повернулися на кладовище зі співробітником гільдії. За словами Кайла, просто так таке місце не повинно виникнути, і ми повинні з'ясувати, що там відбувалося. Проте крім парочки мертвяків, що залишилися, і старих слідів якогось незрозумілого ритуалу - нічого не було. Тож назад поверталися з порожніми руками.

Виконуючи подібні завдання, ми стали одне для одного близькими. Сплячи під одним дахом або ночуючи просто неба. Притискаючись холодними ночами спиною до спини, відчуваючи дихання і серцебиття. Їли з одного котла. Навіть якщо не хочеш, неможливо не стати близькими. Я бачив, що дівчинка далеко не байдужа до мене, але щоразу, коли організм штовхає до активніших дій, зупиняв сам себе: вона маленька! Можливо, я б перейшов через свої принципи, та моє ставлення до неї, як до молодшої сестри тільки зміцнювалося з часом.

Хоча чого варті були її ревнощі до дівчат, з якими я спілкувався в Ламарі. Буває, навіть я відчував спиною гнівний погляд, що казати про жінок, які бачать це. Але все обмежувалося лише поглядами і напівнатяками, а мені залишалося робити вигляд, що я їх не розумію.

Одного разу, гуляючи по Ламару, Сайла вимогливо показала мені дощечку:

«Хочу на побачення!»

- Так сходи, - я пирснув зі сміху, побачивши, як дівчина розлютилася.

«Не смішно!»

Тоді я влаштував їй невеликий пікнік на природі. Без тренувань, моралей і підколок. Ми сиділи на березі річечки і мовчали. Лише іноді тиша переривалася банальними запитаннями і такими ж банальними відповідями. Хах, я вже став забувати, як це, ось так от просто сидіти та насолоджуватися життям. Без боїв, без мети, без магічної сили...

- Давай я тебе розчешу.

Слова були спонтанні й дівчина точно цього не очікувала. Завмерла, нагостривши вушка і в погляді читався легкий переляк. Але, незважаючи на недовге наше знайомство, я знав її вже як рідну. Сайла не любила розчісуватися, в дорозі використовуючи магію на волосся, за що отримувала прочухана від матінки. Адже від такого способу залишалися ковтуни і вичісувалися вони складно. Тому Неллі вранці та після повернення додому, постійно розчісувала дівчину.

Діставши щітку з сумки, адже мені також треба розчісувати хвіст, я поплескав поруч із собою. Сайла вагалася, але все ж таки довіра до мене далася взнаки, і вона віддалася мені в руки.

М'яке волосся, приємний аромат і атмосфера затишку. Немов так і треба. Можна було б розчинитися в цьому світі, та спогади про рідний світ давалися взнаки. Адже колись я так само сидів і розчісував волосся своєї сестрички, яка була надто лінива, щоб цим займатися.

Як вона там?

Штаб-квартира «Ігрис»

Кабінет мав мінімум меблів і був у чорно-білих кольорах. Саме таким кольорам надавав перевагу власник кабінету, який наразі сидів за столом, вивчаючи документацію. Навіть його одяг говорив про любов до цих тонів: костюм трійка ідеально сидів на підтягнутому тілі. Акуратна коротка зачіска лише довершувала строгий вигляд. Через деякий час чоловік підняв погляд на підлеглого, що стояв перед ним.

- Все готово до операції?

Попри розміри тренованого тіла, Ігор здавався невеликим порівняно з підлеглим у військовій формі. Просте і грубе обличчя з коротким їжачком на голові, спокійний погляд, проте кулаки військового стиснуті в напрузі, немов ось-ось кинеться в бійку.

- Так точно. Загін у повній бойовій готовності, - вояка затупився, і ще сильніше нахмурився, але все ж поставив запитання. - Ігоре Майкловичу, дозволите запитання?