Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

ризикнути. Я з’їв частину своєї хот-цюці, запиваючи її мерзенні шматки щедрими ковтками води та водночас якомога тихіше збираючи відкинуті ланцюги й накручуючи їх на кулак. Тупий поліцейський прийде по таці й, можливо, буде неуважним.

Коли ключ заскреготів у замку наступного разу, я щільно притиснувся до стіни, тримаючи броньований кулак напоготові. Двері прочинились, і сержант військової поліції гукнув:

— Гей, ти, за дверима. Негайно кинь оті ланцюги, бо не доживеш до розстрілу вранці.

Я стиха вилаявся, сховав залізяччя на протилежному боці кімнати, пішов до віддаленої стіни й сів під нею. Там було добре сховано оптичний жучок.

— Котра година, сержанте? — запитав Мортон.

— Шістнадцята нуль-нуль.

Він тримав пістолет, тим часом як інші поліцейські прибирали таці й ланцюги.

— Мені треба до туалету.

— Не раніше, ніж о двадцятій. Такий наказ генерала.

— Скажіть генералові, що я вже привчений до горщика, — крикнув я у двері, що зачинялися.

Подумати тільки: я ж тримав у руках його шию! Якби мене не вдарили, чи витримав би я всі три секунди й убив би його? Я просто не знав. Але якщо тоді я не був готовий, то тепер мені здавалося, що таки зміг би.

Згодом нас по одному та в супроводі численних охоронців провели вздовж коридору, а тоді замкнули на ніч. Із увімкненим світлом. Не знаю, чи спав Мортон, але мені після грубощів, яких я зазнав, був приємний навіть тоненький матрац. Я звалився й більше не розплющував очей, доки мене не розбудив знайомий брязкіт під дверима.

— Шоста нуль-нуль, і ось ваша остання трапеза, — з великим задоволенням промовив сержант.

— Знову хот-цюці?

— Як ти тільки здогадався?!

— Забери їх. Я помру, проклинаючи тебе. Твоє ім’я буде останнім, що злетить із моїх вуст.

Якщо його й вразила моя погроза, то він цього не показав: просто кинув таці на підлогу й потупав геть.

— Зосталося дві години, — сказав Мортон, і в його оці зблиснула сльоза. — Мої рідні не знають, де я. Вони ніколи не дізнаються, що зі мною сталося. Коли мене спіймали, я був у бігах.

Що я міг сказати? Що міг зробити? Вперше за моє коротке й доволі щасливе життя я відчув цілковиту зневіру. Лишилося дві години. І безвихідь.

Що то за запах? Я принюхався й закашлявся. Запах був дуже різкий — і досить сильний, аби прорватися крізь мою безпросвітну тугу. Кашлянувши ще раз, я побачив, що з підлоги в кутку камери здіймається цівка диму. Мортон сидів до кутка спиною і, здавалося, не помічав цього. Я зі здивуванням спостерігав, яку підлозі з’явилася риска, що диміла, як вона розширилась і крутнулась. А тоді роздивився, що з деревини нерівним колом просочуються темні випари. Мортон, кашляючи, роззирнувся навкруги.

— Що?.. — сказав він, а з дерев’яної підлоги саме випав круг.

Із темряви внизу вигулькнула сива голова чоловіка.

— Не торкайтеся країв дірки, — попередив Штірнер. — Це дуже сильна кислота.

У коридорі пролунали крики та швидкий тупіт ніг. Я допоміг Мортону зіп’ястися на ноги та підштовхнув його вперед.

— За нами стежать — чують усе, що ми кажемо! — гукнув я. — Хутко!

Штірнер шаснув униз, щезнувши з поля зору, а я штовхнув Мортона слідом за ним. Коли на дверях загримів замок, я стрибнув у дірку сам.

Я приземлився, упавши на бік, покотився й вилаявся, бо мало не розчавив Мортона. Той і досі стовбичив у заціпенінні, ні на що не реагуючи. Штірнер тягнув його за руку, намагаючись підвести до іншої дірки в підлозі кімнати. Я взяв Мортона на руки й підніс до дірки, а тоді просто кинув униз. Почувся вереск, а тоді — глухий удар. Штірнер спустився за ним, мудро скориставшись приставленою драбиною.

Із кімнати вгорі долинув звук важких кроків. Я вхопився за край дірки, повиснув і, стрибнувши, приземлився. У напівтемний підвал.

— Сюди, — гукнула якась дівчина, притримуючи відчинені двері у віддаленій стіні.

Штірнер морочився з Мортоном, намагаючись його підняти. Я відштовхнув його, узявся за Мортона й закинув собі на плече. А тоді побіг. Дівчина зачинила й замкнула за нами двері, а тоді розвернулася й подалася за Штірнером. Я щодуху пошкандибав за ними. Ще одні двері, які також замкнули за нами, коридор, а тоді нові двері.

— Поки що ми в безпеці, — промовив Штірнер, зачинивши й замкнувши останні двері. — Льохи доволі просторі, а всі двері замкнено. Ваш друг постраждав?

— Бр-р... — промовив Мортон, коли я поставив його на ноги.

— Гадаю, просто ошелешений. Хочу подякувати...

— Якщо ви не проти, поговоримо згодом. Нам треба якнайшвидше визволити вас звідси. Я мушу покинути вас за цими дверима, тож далі ви підете за Шарлою. На вулиці за дверима повно людей, які зібралися, за наказом, на церемонію вбивства. Їм усім сказали, що ви невдовзі прийдете, тож вони дуже раді прислужитися в такій незвичайній справі.

— Будьте обережні. В кімнаті, де нас тримали, був оптичний шпигунський пристрій. Вони вас побачили й шукатимуть.

— Я не потраплю нікому на очі. До побачення.

Він відчинив двері та зник, розчинившись у натовпі надворі. Наша провідниця жестом покликала нас уперед і притримала двері. Я взяв Мортона, досі одурманеного, попід руку, і ми попрямували за нею.

Це було дивно й абсолютно неймовірно. На вулиці з’юрмилися тисячі людей: чоловіків, жінок і дітей. І жоден із них не дивився в наш бік, здавалося, взагалі нас не помічаючи. Одначе з нашим наближенням вони притискались одне до одного, даючи нам дорогу, а щойно ми проходили повз, розступалися. Усе це відбувалося в тиші. Ми проходили просвітом, що невпинно відкривався й закривався та якого ледь вистачало, щоб нас пропустити.

На віддалі я почув крики — і постріли! На їхній звук натовп заворушився й забурмотів, а тоді знову затих. Ми рухалися далі. Юрба тепер теж перебувала в русі — ворушилась і змінювалась. Я здогадався, що це зроблено навмисно, щоб із вікон угорі неможливо було побачити, як ми тікаємо.

По той бік вулиці перед нами відчинилися двері; коли ж ми ввійшли, їх замкнула схожа на матір сивочола жінка.

— Це бібліотекарка Ґрін, — сказала наша провідниця, Шарла. — Це вона організувала вашу втечу.

— Дякую, що зберегли нам життя, — промовив я. Подякувати щиріше не вдалося б.

— Ви ще не в безпеці, — відповіла вона. — Я