Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

те, що відбувається! — промовив Штірнер, коли його квапливо повели назад до стільця.

Хоча він і його товариші спробували запротестувати, їх зацитьнули ревом сигналізації та сумними фактами інсценованого суду. Я вдав, ніби заснув, але мене розштовхали. Мортон витріщався порожніми очима у простір. Під час завершальної промови судді я по-справжньому задрімав, бо однаково почувався не так добре, і послухав уважно лише тоді, коли нас обох зіп’яли на ноги. Тоді говорив Зеннор.

— ...представлені проти вас докази. Таким чином, цей суд постановляє: перевезти вас звідси до місця позбавлення волі та тримати там до восьмої нуль-нуль завтра, після чого перевезти на місце страти та розстріляти. Заберіть їх.

— Оце так правосуддя! — вигукнув я. — Мені й слова не дали мовити на цьому фарсовому суді. Я бажаю зробити заяву зараз.

— Примусьте ув’язненого мовчати.

Мені затиснула рота якась волохата рука, яку потім замінив ганчір’яний кляп. Із Мортоном повелися так само, хоча він, здавалося, майже не усвідомлював, що коїться. Зеннор жестом підкликав перекладача з мікрофоном.

— Скажіть їм, хай прослухають дуже важливе оголошення, — наказав він.

Підсилений переклад загримів над юрбою, а та мовчки його вислухала.

— Я привів вас сюди, оскільки надто багато з вас вдалося до зумисної непокори. Ця ситуація зміниться. Ви побачили звершення невенкеблійського правосуддя. Цих двох ув’язнених визнано винними в низці кримінальних правопорушень. Покаранням за ці злочини є смертна кара. Вони помруть завтра о восьмій. Вам зрозуміло?

Натовпом слухачів прокотилося бурмотіння, і Штірнер підвівся. До нього потягнулись охоронці, та Зеннор їх зупинив.

— Я певен, що говоритиму за всіх присутніх, — сказав Штірнер, — якщо попрошу дещо пояснити. Усе це дуже збиває з пантелику. А найбільше в усьому цьому збиває з пантелику ось що: як ці люди знають, що завтра помруть? Вони не здаються хворими. А ще ми не розуміємо, звідки вам відомо, о котрій саме годині вони підуть із життя.

Зеннор вражено поглянув на нього, а тоді зірвався на крик.

— Ви що, такі дурні? Невже ця відстала планета заселена вродженими дебілами? Ці двоє завтра помруть, бо ми застрелимо їх із вогнепальної зброї. Це — вогнепальна зброя! — заволав він, вихопивши пістолет і вистреливши з нього в дерев’яну трибуну перед собою. — Вона стріляє кулями, вони продірявлюють людей, а завтра вогнепальна зброя вб’є цих двох злочинців! Ви ж не вегетаріанці. Ви забиваєте тварин на м’ясо. Завтра ми так само заб’ємо цих двох людей. Тепер вам достатньо зрозуміло?

Штірнер, пополотнівши, знов опустився на стілець. Зеннор схопив мікрофон, і його підсилений голос прокотився над натовпом.

— Вони помруть, а ви побачите, як вони помруть! Тоді до вас дійде, і ви будете виконувати наші накази й робитимете те, що ми вам скажемо. У разі непокори ви будете винні так само, як ці двоє, і вас розстріляють, як цих двох. Ми розстріляємо вас, уб’ємо вас і розстрілюватимемо та вбиватимемо вас далі, доки ті, хто вціліє, не зрозуміють нас і не почнуть коритися нам і робити саме так, як їм скажуть...

Його слова поступово стишилися й заглухли, коли він утратив слухачів. Люди на платформі підвелися, повернулися до нього спинами й пішли геть. Так само, як і всі, хто був на вулиці. Вони не штовхалися й не вдавалися до насильства. Коли їх хапали солдати, вони просто виривалися, не б’ючись. Тим часом інші — ті, кого не тримали, — проштовхувалися повз них і прямували геть. На вулиці утворився бурхливий хаос. Зеннор, напевно, усвідомив, що наразі досягти чогось без насильства неможливо. Він був злючий і смертоносний, але не дурний.

— Зараз можете йти, — оголосив він. — Хай вони йдуть. Ідіть і пам’ятайте мої слова, а завтра вранці поверніться сюди й подивіться, як помруть ці в’язні. Опісля ви отримаєте нові накази. І ви їх виконуватимете.

Він подав сигнал нашим охоронцям, і нас із Мортоном зіп’яли на ноги й поволокли назад до камери. Оскільки щодо нас не було видано більше жодного наказу, нас закинули до в’язничної камери спутаними та з кляпами в роті.

Коли у дверях повернувся ключ, ми перезирнулись у приглушеній тиші.

Якщо в мене були такі очі, як у Мортона, то я мав дуже, дуже наляканий вигляд.

РОЗДІЛ 18

Так ми пролежали неприємно довго — поки двері не відімкнули й досередини не ввійшов дебелий військовий поліцейський, який приніс на тацях нашу вечерю. Він опустив на нас погляд і наморщив лоба. Я мало не бачив, як його млявими синапсами повільно течуть думки. Є їжа. Нагодувати в’язнів. В’язні з кляпами. Їсти не можуть... Приблизно тоді, коли його мисленнєві процеси досягли цього етапу, він озирнувся та кинув через плече:

— Сержанте, тут типу є проблема.

— Якщо ти докучаєш мені без причини, то в тебе справді проблема, — відповів сержант, притупавши до камери.

— Дивіться, сержанте. Я взяв цю їжу, щоб нагодувати в’язнів. Але вони з кляпами й не можуть їсти...

— Добре, добре — із цим я розберуся сам.

Він дістав ключі, відімкнув мої пута й повернувся до Мортона. Я здушено застогнав крізь кляп, розім’яв зболені пальці та щосили спробував сісти. Сержант дав мені копняка, і я застогнав іще гучніше. Він з усмішкою пішов. Я витягнув кляп і пожбурив його у двері, що зачинялися. Тоді підсунув до себе тацю, бо, попри все, відчував голод. Доки не поглянув на неї, а тоді відштовхнув.

— Хот-цюці, — сказав Мортон, випльовуючи дрібні клаптики тканини. — Я їх занюхав, ще коли принесли таці.

Він трохи попив води з чашки, і я вчинив так само.

— У мене тост, — сказав я й цокнув чашкою об його чашку. — За військову юстицію.

Якби ж то я був такий крутий, як ти, Джиме.

— Я не крутий. Просто приховую свої страхи. Бо з цієї халепи я виходу просто не бачу. Якби у мене залишилася відмичка, ми, може, й мали б сякий-такий шанс.

— Це те повідомлення, яке передав мені генерал?

— Воно. Тепер ми можемо хіба що сидіти й чекати на ранок.

Я сказав це вголос не для того, щоб засмутити Мортона ще більше (а це однозначно було неможливо), а для вух тих, хто слухав установлені в камері жучки. Жучки могли бути й оптичними, тож я побродив камерою й ретельно пошукав, але не побачив жодного. Тому довелося