Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

під гучні команди й тупіт чобіт квапливо поволокли геть, поліцейські зникли, і з’явився дерев’яний стілець, який шанобливо підсунули генералові під п’яту точку. Він повільно сів, не зводячи з мене ні очей, ні дула пістолета. Заговорив він аж тоді, коли двері клацнули й зачинилися.

— Я хочу знати, як ти сюди потрапив, як пройшов за мною слідом. Хочу знати все.

«Чому б ні?» — подумав я, потираючи зболений бік. Я почувався надто покоцаним, щоб вигадувати якусь складну побрехеньку, та й потреби в ній не було. З правдою буде простіше. Звісно, трохи відредагованою.

— Все, Зенноре? Чому б ні? Востаннє я бачив тебе тоді, коли ти продав нас униз за течією річки на Спіовенте. Це сувора планета, і таким старим, як Слон, там не місце. Він там помер, а отже, ти винен у його смерті.

Він торкнувся пов’язки на своїй шиї та прогарчав:

— Розказуй далі.

— Розказувати вже майже нічого. Кілька воєн, убивства, тортури — усе як завжди. Я вижив, але мене врятував флот Ліги, який також заарештував мене та привіз сюди. Я втік від нього та знайшов тебе завдяки єдиній твоїй великій помилці.

— Що за маячню ти верзеш?

— Це не маячня. Це правда, капітане Гарс. Хіба дівчину, Бібс, не заарештували через тебе за продаж наркоти?

— Це не важливо.

— Для Бібс це було важливо! На жаль для тебе, вона тепер вільна, а перш ніж піти, розповіла мені, як тебе знайти. Ось і вся історія.

Він задумливо підняв пістолет, гладячи одним пальцем спусковий гачок. Я спробував цього не помічати.

— Ще аж ніяк не вся. Це ти — той шпигун, що висадився в Маргавено?

— Так. І проникнув у твою недисципліновану й некомпетентну армію. А тоді пішов на підвищення, доки не схопив тебе за шию й не придушив як слід. Коли ти прокинешся серед ночі в холодному поту, згадай: я цілком міг тебе застрелити. То ти мене застрелиш чи просто граєшся з цим пістолетом?

— Не спокушай мене, дрібното. Це було б марнотратством. Я знайду твоїй смерті краще застосування. Тебе та твого поплічника судитимуть і визнають винними за низкою обвинувачень. Напад на старшого за званням, вдавання із себе офіцера, загроза військовій безпеці. Опісля вас обох розстріляють. Прилюдно.

— І що це дасть?

— Це переконає впертюхів цієї планети в тому, що ми дотримуємо свого слова. Вони — безкровний, безхребетний народ, що дозволив нам прийти й забрати в себе планету. Тепер вони ниють, що хочуть її назад. Відмовляються виконувати будь-яку роботу, доки ми не полетимо. Вони всі пішли з роботи. Місто невдовзі буде паралізовано. Твоя смерть змінить ситуацію.

— Я не розумію, як.

— А я розумію. Тоді вони знатимуть, що я слів на вітер не кидаю. Якщо вони не йтимуть на співпрацю, ми братимемо заручників і розстрілюватимемо їх.

Я підхопився на ноги, палаючи гнівом.

— Ти лихе нікчемне падло, Зенноре. Треба було тебе вбити, коли я мав таку можливість.

— Ну, ти цього не зробив, — відказав він. А тоді, коли я скочив на нього, вистрілив.

Куля, напевно, пролетіла повз мене, та від вибуху я оглух. Я впав, і він ще раз мене копнув. А потім кімнату заповнили поліцейські, що норовили всі разом по мені потоптатися.

— Досить! — вигукнув Зеннор, і чоботи відступили. Я стояв навкарачки й дивився на нього крізь криваву імлу. — Причепуріть його, вдягніть у свіжу форму, і другого теж. Суд за дві години.

Я, певно, був у неадекваті від копняків, бо дуже нечітко усвідомлював, що наді мною працюють, що знову з’явився Мортон, що час поволі тече. Майже повернувся до реальності аж тоді, коли зрозумів, що він здирає з мене сорочку.

— Відпусти. Я й сам можу.

Я покліпав на свіжу форму на стільці, на чистого, вбраного в однострій Мортона, що знову став рядовим. Таким було й моє нове старе звання. Кинувши скривавлену сорочку на підлогу, я стягнув із себе чоботи, щоб мати змогу зняти ще й штани. Чоботи. Чоботи? Чоботи!

Я постарався не всміхнутися на весь рот і не виказати себе на той випадок, якщо у приміщенні є жучки.

— Ти знаєш про суд?

Мортон похмуро кивнув.

— Скільки ще в нас часу?

— Десь із годину.

Запитуючи, я просунув пальці у правий чобіт і відкрив крихітне відділення, сховане в підборі. Година. Ми на той час уже давно щезнемо! Я постарався, аби на моєму обличчі не вималювалася нова радість. Тихцем вийняти відмичку, тихцем відчинити двері, тихцем вийти в коридор і розчинитися в безликості війська.

Ось тільки відмички на місці вже не було ...

— Зеннор передав мені для тебе дивне повідомлення, — промовив Мортон. — Він звелів мені зачекати, поки ти роззуєшся, а тоді сказати тобі, що так ти не вийдеш. Я не знаю, що це означає, та він говорив, що ти знатимеш.

— Знаю, знаю, — втомлено зронив я й закінчив переодягання. Лише негідник може впіймати негідника, а той негідник Зеннор, очевидно, знав усе про відмички.

Годину по тому по нас прийшли. Скажу, що це супроводжувалося великою військовою помпою: бряжчала начищена зброя, гучно лунали накази, гупали підбори чобіт. Ні мені, ні Мортонові не хотілося підігравати цій мілітаристській дурні, та вибору ми не мали, бо нас спутали й потягнули силоміць. Уздовж коридору, зі сходів, а тоді на вулицю. Із таким самим бряжчанням і криком нас випхали на нещодавно збудовану платформу, на якій, судячи з усього, мав відбутися показовий суд. Із охороною, суддями, кліткою з ґратами, сигналістами — і великим натовпом глядачів із цивільних унизу. Їх, очевидно, привели туди силоміць, бо вони й досі стояли в оточенні озброєних вояків. Іще півдесятка з них сиділо на платформі. Усі сивочолі або лисі. Серед них я впізнав Штірнера з генераторної станції. Побачивши, як мене замикають у клітці, він підвівся й підійшов до мене.

— Що вони з вами роблять, капітане? Ми нічого тут не розуміємо...

— Ви розмовляєте мовою есперанто! — роззявив я рота.

— Так. Цю цікаву мову знайшов у своїй бібліотеці один із наших провідних лінгвістів. Декілька з нас вивчили її минулого вечора через проблеми у спілкуванні з...

— Негайно поверніть на місце оту людину! — звелів Зеннор із лави, на якій, звісно, сидів у ролі головного судді. Військова юстиція.

— Не можу повірити в