Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

— Ніхто, сер. Схоже, це суперечить найнепохитнішим їхнім переконанням. Можу привітати вас, генерале, з першим безкровним вторгненням у відомій частині всесвіту! Невдовзі ви захопите всю цю планету на славу Невенкебли, не втративши жодного вояка.

— Не поспішайте радіти, капітане. Генералам, які повертають війська цілими, орденів не дають. Бій! Ось де слава! Вони битимуться, пом’яніть мої слова. Така людська природа. Не можуть же всі на цій планеті бути боягузами.

— Ловендере, що відбувається? — пролунав знайомий голос, і температура моєї крові впала градусів на десять. Я нерухомо застиг на місці спиною до мовця. Генерал показав рукою.

— У нас з’явився перший полонений, генерале Зеннор. Я його допитував. Він верзе нісенітниці. Каже, тут ні армії, ні поліції.

— А ви йому вірите? Де його спіймали?

— На генераторній станції, це зробив капітан Дрем.

Зеннор зиркнув на мене, а тоді відвів погляд. Коли він раптом розвернувся, щоб поглянути на мене знову, моя спина була прямою, а лице — непроникним.

— Звідки я вас знаю, капітане?

— З підготовки, сер. Маневри, — сказав я якомога нижчим голосом. Він підійшов і наблизив своє обличчя до мого.

— Неправда. З іншого місця. І ви були де з ким іншим...

Його очі спалахнули впізнанням, і він тицьнув у мене пальцем.

— Слон! Ти був зі Слоном...

— А ти його вбив! — прокричав я, кинувшись уперед і схопивши його за шию так, що до смерті йому лишилося три секунди. Одна секунда... непритомний. Друга секунда... обм’яклий. Третя...

Світло згасло. Сильний біль у потилиці, а далі — нічого. Моєю останньою думкою було: «Чи втримав я хватку до кінця третьої секунди?»

РОЗДІЛ 17

Спливло невідомо скільки часу, і я зрозумів, що від моєї потилиці всім тілом шириться біль. Я спробував відірватися від нього, та він ніяк не йшов. Було темно — чи то в мене були заплющені очі? Я не мав бажання це з’ясовувати. Усе надто сильно боліло. Я застогнав, і це прозвучало так добре, що я застогнав удруге. Я нечітко усвідомив крізь стогони, що мене підіймають за плечі, а на моїх губах щось мокре. Булькнув і захлинувся. Вода. Вона смакувала дуже добре. Я трохи попив і став почуватися дещо краще. Біль нікуди не подівся, та був уже не такий великий, щоб я не зміг ризикнути й розплющити одне око. Я його розплющив. Наді мною плавало якесь розмите обличчя, що набуло чіткості, коли я покліпав.

— Мортон?.. — пробубнив я.

— А хто ж іще?

Із безпросвітно похмурим виразом обличчя він потягнув мене, посадивши біля стіни, і моя голова неначе вибухнула, розлетівшись на крихітні шматочки. Його голос ледве долинав до мене.

— Візьми це до рота. Попий іще води. Лікар сказав, що ти маєш це проковтнути, як опритомнієш. Для голови.

Отрута? Де там! Ліки. Біль послабився, посилився та врешті-решт притупився. Я повністю розплющив очі й побачив смутного побитого Мортона на тлі ґрат.

— Він мертвий? — прохрипів я.

— Хто?

— Генерал Зеннор.

— Півгодини тому, коли він був тут, мав цілком живий вигляд.

Я скрушно зітхнув від змішаних почуттів. Мені хотілося помсти, хотілося, щоб Зеннор дорого заплатив за те, що завинив у смерті Слона. Я думав, що хотів, аби він теж помер. Але тепер, один раз спробувавши скоїти вбивство й чесно при цьому постаравшись, я радів, що мене зупинили. Здійснивши свою першу спробу вбивства, я виявив, що насправді мені не приносить задоволення процес розправи над людьми. Як убивця я зазнав невдачі. А зазнавши невдачі, влип у справжню каґальню. Ще й Мортона в це втягнув.

— Вибач за все це, — сказав я. — Я так захопився, що жодного разу не подумав, що, певно, вплутаю ще й тебе.

— Мене здав сержант Бло, коли приїхала на розслідування військова поліція. Він знав, що я не офіцер. Я все їм розповів. Іще до того, як мені нам’яли боки.

— У тому, що сталося, винен я.

— Не думай так. Винен не ти. Вони рано чи пізно добралися б до мене в той чи той спосіб. Армія та я — ми просто несумісні. Ти зробив усе, що міг, Джеку.

— Джиме. Моє справжнє ім’я — Джим ді Ґріз. Я з далекої планети.

— Радий знайомству, Джиме. Ти шпигун?

— Ні. Просто приїхав сюди виправити одну несправедливість. Ваш генерал Зеннор винен у смерті мого найкращого друга. Я приїхав сюди, шукаючи його.

— А як же той балакучий птах і все інше?

Я приклав палець до губ і поглянув на двері. Мортон спантеличено замотав головою, а я заговорив, поки він не встиг щось додати.

— Ти маєш на увазі той анекдот про балакучого птаха, який я збирався тобі розповісти? Про школяра, що мав балакучого птаха, який обернувся на алкоголіка та став місіонером? Я пам'ятаю цей анекдот, але останню фразу забув.

Тепер Мортон дивився на мене так, ніби я з’їхав з глузду. Роззирнувшись довкола, я побачив, що лежу на тоненькому матраці, розкладеному на дуже запорошеній підлозі. У поросі я написав пальцем: «ТИХО — МОЖЛИВО, ВОНИ СЛУХАЮТЬ!» Подивився йому в обличчя, аж поки до нього не дійшло, а тоді стер послання.

— Хай там як, Мортоне, зараз мені не хочеться розповідати анекдоти. Де ми?

— У великій будівлі, що в місті. Схоже, її захопила армія. Тут, певно, влаштували штаб абощо. Я знаю тільки, що мене поспіхом сюди привезли, обробили, а тоді закинули до тебе. У будівлі повно вояків.

— Цивільні є?

— Я не бачив жодного...

Коли у дверях заторохтів замок і вони відчинилися, ми обидва підвели погляд. Досередини посунула юрба озброєних військових поліцейських і наставила на нас пістолети. Лише після цього ввійшов генерал Зеннор. На шиї в нього була пов’язка, а в очах — потужне бажання вбивати.

— Зенноре, ти впевнений, що тепер у безпеці? — якомога ласкавіше запитав я.

Він підійшов і копнув мене в бік.

— Які ми сміливі... — видихнув я крізь біль. — Копнути пораненого, що лежить.

Він ізнову відвів назад чобіт, передумав, а тоді вихопив пістолет і спрямував його мені межи очі.

— Виведіть другого ув’язненого. Залиште нас самих. Принесіть мені стілець.

Що не кажіть, а у війську просто обожнюють виконувати накази. Мортона