Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії, Гаррі Гаррісон

відшукала в бібліотеці всі можливі книжки про в’язнів і втечі. Потім за допомоги наших інженерів адаптувала формулу, якою ми щойно скористалися. Та що рекомендувати далі, я не знаю. Пробачте, але план, який я відшукала в цій книжці, закінчується на цьому моменті.

— Не перепрошуйте: це було бездоганно! — озвався Мортон. — Ви та ваші люди виявили себе найкраще. І так уже сталося, що мій друг Джим — чемпіон галактики з утікання. Я певен, він знає, що робити далі.

— Справді? — запитала бібліотекарка.

— Звісно! — промовив я, відчувши приплив завзяття. — Ми добряче відірвалися від ворога, сховалися, тож тепер нас ніколи не спіймають. Наскільки велике це місто?

Ґрін стиснула губи й замислилася.

— Цікаве запитання. Гадаю, загальний діаметр по осі з півночі на південь становить...

— Ні, стривайте! Не у плані розміру. Я хочу сказати: скільки тут мешканців?

— Згідно з останнім переписом населення у великому Белльґарріку проживало шістсот вісімдесят три тисячі осіб.

— Тоді ми наразі більш ніж у безпеці. Я знаю цих військових, знаю, що саме вони робитимуть. Спершу вони бігатимуть у великому сум’ятті та стрілятимуть із вогнепальної зброї. Тоді якийсь розумник — без сумніву, наш давній друг Зеннор — перебере на себе командування. Він накаже перекрити дороги та спробує ізолювати місто. Тоді почне обшук у всіх спорудах. Почне тут-таки, з найближчих будівель.

— Вам треба тікати! — вигукнула Шарла, премило охнувши від тривоги.

Я скористався можливістю якомога підбадьорливіше погладити її по руці. Випадково помітив, що в неї витончено гладенька шкіра. Сяк-так повернувся думками до втечі.

— Ми втечемо, але організовано, а не в паніці. Крім того, вони почнуть висилати в околиці патрулі, щойно до цього хтось додумається. Отже, план такий. Зняти форму, перевдягнутися, злитися з людьми надворі, якомога швидше покинути пошукову частину, знайти безпечний прихисток за її межами в найвіддаленішій частині міста, після настання темряви забратися з міста остаточно.

— Як чудово! — промовила Шарла з прекрасним блиском в очах. Ця планета починала мені подобатися. — Зараз принесу вам одяг.

Дівчина вилетіла з кімнати, доки я встиг запитати її, як вона збирається це зробити.

Її рішення було просте — відповідне до місцевих умов. Вона досить швидко повернулася з двома чоловіками.

— Ці двоє начебто десь такі, як ви. Я попросила їх віддати вам свій одяг.

— Для нас це честь, — озвався менший, а його супутник схвально всміхнувся. — Перевдягнемося?

— Не перевдягнемося, — виправив я. — Цивільний одяг ми заберемо, дякую, та форму сховаємо чи знищимо. Якщо вас побачать у ній, то застрелять.

Від цієї звістки вони отетеріли.

— Не може бути! — охнула бібліотекарка.

— Це щира правда. Я ж говорив вам, що дуже добре знаю військове мислення...

Хтось поквапливо постукав у двері, і Шарла відчинила їх, перш ніж я встиг її зупинити. Та за ними був Штірнер, задиханий і з виряченими очима.

— З вами все гаразд? — запитав я, і він кивнув.

— Мене не помітили, я прокрався іншим шляхом. Але незнайомці побили людей, безпричинно завдали їм шкоди. Було кілька вибухів зброї. Дехто дістав ушкодження, загиблих, за моїми відомостями, немає.

— Їх потрібно зупинити, — сказав я. — І я знаю, як це зробити. Ми маємо повернутися до дамби, до генераторної станції; сержант Бло та компанія ще там. Нам треба туди дістатися, перш ніж вони заберуться звідти. Сьогодні ввечері, бо за денного світла це надто небезпечно. А зараз ходімо. Знайдімо безпечніше місце, де можна залягти дотемна.

— Я не розумію, — промовив Штірнер.

— А я розумію, — відказав Мортон, якому новоздобута воля повернула розум. — Це той балакучий птах, так? Ми сховали його в тому ящику для боєприпасів...

— Під каністрами з бухлом. Іще одна причина поквапитися, доки вони не випили все й не знайшли фальшиве дно. Отой птах, що розмовляв зі мною, він транслював голос мого любого друга, капітана Варода зі флоту Ліги. Однієї з сил добра в цій лихій галактиці. Йому платять за збереження миру. Де ми, він не знає — поки що. Проте він знав, що ми збиралися чкурнути з планети. Тож у цьому птахові мусить бути якийсь сигнальній пристрій, бо інакше він би не нав’язав його нам.

— До птаха й до спасіння! — вигукнув Мортон.

— Птах, птах! — радісно заволали ми в унісон, тим часом як інші витріщилися на нас, як на божевільних.

РОЗДІЛ 19

Белльґаррік був великим, широким містом, у якому поза центром було дуже мало прямих вулиць і великих будівель. Звістка вже поширилась, і вулиці кишіли пішоходами та швидкими велосипедами. Ми крокували далі, очевидно, залишаючись непомітними. Однак усі, здавалося, знали, де ми перебуваємо, бо раз на кілька хвилин до нас під’їздив якийсь велосипедист і переказував останні відомості про ворожі позиції. Тому ми дуже легко уникали контрольно-пропускних пунктів і барикад, маючи при цьому нагоду роздивитися місто. Охайне й дуже чисте, розділене навпіл великою річкою. Ми пробігли одним із мостів (кепсько було б, якби ми попалися там просто неба) й подалися до віддаленого житлового масиву. Будинки зменшувалися, сади збільшувались, і ми ще до обіду заглибились у передмістя.

— Ми вже достатньо далеко, — оголосив я. Крім утоми, мені боліли від копняків ребра. — Можете знайти нам якийсь прихисток до вечора?

— Обирайте самі, — відповів Штірнер, показуючи на будинки довкола. — Вас радо приймуть усюди, куди ви захочете зайти.

Я роззявив рота, а тоді стулив його. Згодом у мене буде вдосталь часу, щоб попросити Штірнера розповісти про філософію індивідуального мутуалізму, що її, як я знав, йому не терпілося мені пояснити. Я показав на найближчий будинок, простору дерев’яну споруду з вікнами в білих рамах, довкола якої росли квіти. Коли ми наблизилися до нього, двері відчинились, і якась молода пара жестами покликала нас уперед.

— Заходьте, заходьте! — гукнула дівчина. — За кілька секунд на столі буде їжа.

Так і сталося. Це була чудова трапеза після легіонів хот-цюць, які ми спожили дорогою сюди. Поки ми з Мортоном об’їдалися, наші господарі приязно на нас дивилися. На десерт господар дістав винний дистилят, який дуже добре мені засмакував.

— Дякуємо, — видихнув я, ситий під зав’язку. — За те, що врятували нам життя, за те, що нагодували від душі, за цей чудовий напій.