Томас Харріс - Червоний Дракон

могло бути й гірше. Завтра ввечері припаркуєшся тут. Потім ми щоночі мінятимемо місце, але воно завжди буде з цього боку. Сімдесят п’ять ярдів78 до входу в будинок. Пройдімося маршрутом.

Низенький, клишоногий Спьорджен пішов уперед, слідом за ним – Ґрем і Кроуфорд.

«Шукає місця, де зловити бед-гоп79», – подумав Ґрем.

– Це, певно, станеться на цьому маршруті, якщо станеться взагалі, – сказав командир SWAT. – Бачиш, прямий, найзручніший шлях від твоєї машини до входу в будівлю лежить через центр паркінгу. Стежина, найвіддаленіша від ряду машин, що стоять тут цілий день. Йому доведеться перетнути заасфальтовану ділянку, аби підібратися до тебе якомога ближче. Ти добре чуєш?

– Досить добре, – відповів Ґрем. – Аж дуже добре – на цьому паркінгу.

Спьорджен вдивився в обличчя Ґрема та не помітив жодної знайомої емоції. Він зупинився посеред стоянки.

– Ми трохи пригасимо світло вуличних ліхтарів, аби стрільцю було важче цілитися.

– То й вашим людям буде важче, – зауважив Кроуфорд.

– Двоє наших хлопців мають прилади нічного бачення «Стар-Трон», – відповів Спьорджен. – А в мене, Вілле, є прозорий спрей, який я попрошу тебе розбризкувати на куртку. До речі, мені байдуже, спекотно чи ні, але ти мусиш щоразу вдягати бронежилет. Згода?

– Так.

– Що в тебе?

– Кевлар… який там, Джеку? «Другий шанс»?

– «Другий шанс», – підтвердив Кроуфорд.

– Велика вірогідність того, що він підійде до тебе майже впритул, радше ззаду, чи влаштує все так, аби перестріти тебе, промайнути, а потім озирнутися й вистрілити, – сказав Спьорджен. – Він сім разів уже стріляв у голову, так? Бачив, як воно працює. Так само вчинить і з тобою, якщо даси йому нагоду. Не давай нагоди. Зараз я покажу тобі ще кілька штук у фойє та твоїй нічліжці, а тоді підемо на стрільбище. Упораєшся?

– Він упорається, – сказав Кроуфорд.

У тирі Спьорджен поводився, мов верховний жрець. Змусив Ґрема вставити у вуха затички під навушниками й кидав йому мішені під усіма можливими кутами. Він із полегшенням помітив, що Ґрем не користувався усталеним 38-м, проте його непокоїли спалахи від перфорованого дула. Тренування тривало дві години. Інструктор наполіг, аби по закінченні стрільби Ґрем перевірив шарнір і гвинти стопору на барабані 44-го.

Ґрем прийняв душ і переодягнувся, аби позбутися запаху порохового диму перед тим, як поїхати до затоки й провести останню вільну ніч із Моллі й Віллі.

Після вечері він відвів дружину й пасинка до продуктового магазину й зчинив метушню навколо динь. Пересвідчився, що вони накупили вдосталь продуктів: старий випуск «Базікала» досі лежав на стендах біля кас, і він сподівався, що Моллі не побачить нову газету, що має вийти вранці наступного дня. Ґрему не хотілося розповідати дружині, що відбувається.

Коли вона запитала, що він хоче їсти на вечерю прийдешнього тижня, йому довелося відповісти, що він їде з міста, повертається до Бірмінгема. То була перша серйозна брехня в їхньому спільному житті, і від неї Ґрем став почуватися, мов стара брудна банкнота.

Він дивився, як Моллі походжає між рядів. Моллі – його гарненька «бейсбольна» дружина, яка невтомно вишукувала ущільнення в грудях, наполягала на щоквартальному медичному обстеженні для нього та Віллі, яка намагалася контролювати свій страх темряви. Якій дорогою ціною дісталося усвідомлення того, що час – це примха долі. Вона знала, чого варті дні, проведені разом. Вона вміла тримати мить у кулаку. Вона навчила Ґрема отримувати насолоду.

Канон Пахельбеля сповняв залиту сонцем кімнату, де вони пізнали одне одного, де їм несила було стримувати радість, а навіть тоді на нього, мов тінь яструба, налітав страх: усе надто добре, щоб тривати вічно.

Мандруючи продуктовими рядами, Моллі часто перекидала сумку з одного плеча на друге, наче зброя важила набагато більше за дев’ятнадцять унцій80.

Ґрем би вкривдився, якби почув страшну річ, яку вона шепотіла диням: «Доведеться вкласти цього покидька в пластиковий мішок. Доведеться».

Обтяжені – кожен по-своєму – брехнею, зброєю й продуктами, ця трійця становила маленький, сумовитий загін.

Моллі відчула нечисте. Вимкнувши світло, вони з Ґремом не обмовилися ані словом. Моллі снилися важкі, божевільні кроки, що наздоганяють її в будинку з мінливими кімнатами.

19

У Сент-Луїському міжнародному аеропорту ім. Ламберта є газетний кіоск, де продаються найпопулярніші щоденні газети з усіх Сполучених Штатів. Часописи з Нью-Йорка, Вашингтона, Чикаго й Лос-Анджелеса прибувають на вантажних літаках, і купити їх можна вже в той самий день, що вийшов наклад.

Як і більшість газетних кіосків, цей належить до торгової мережі, тож на додачу до респектабельних газет і журналів власникам доводиться приймати й певну кількість непотребу.

Коли о десятій вечора в понеділок у кіоск надійшов свіжий випуск Chicago Tribune, біля нього на підлогу гепнувся стос «Базікала». Усередині цей стос і досі був тепленьким.

Продавець сів навпочіпки перед своїми полицями й узявся укладати Tribune. У нього ще багато було роботи. Денна зміна ніколи не піклувалася про лад у кіоску.

Краєм ока продавець помітив пару чорних черевиків на «блискавці». Черговий любитель погортати сторінки на дурняк. Аж ні – носки черевиків були спрямовані на продавця. Якого біса йому треба? Газетяр хотів закінчити розкладати Tribune, але від наполегливого погляду аж потилицю закололо.

Це ремесло було тимчасовим. Ввічливість – не обов’язкова вимога.

– Чого тобі? – буркнув він собі в коліна.

– «Базікало».

– То доведеться зачекати, доки я розріжу стос.

Черевики нікуди не пішли. Стояли надто близько.

– Кажу, що треба зачекати, доки я розріжу стос. Утямив? Не бачиш, я тут працюю?

Рука, зблиск яскравої сталі – з тріском розійшлася мотузка на стосі біля продавця. Перед ним на підлогу дзенькнув долар із зображенням Сьюзен Б. Ентоні81. Зсередини стосу висмикнувся чистий примірник «Базікала», і горішні газети розсипалися.

Газетяр підвівся. Щоки палали. Чоловік уже йшов геть із газетою під пахвою.

– Гей! Гей, ти!

Чоловік обернувся до нього обличчям:

– Я?

– Так, ти. Я ж тобі сказав…

– Що ти мені сказав?

Чоловік ішов до газетяра. Став надто близько.

– Що ти мені сказав?

Зазвичай хамуватий продавець може легко втерти носа клієнту. Але в спокої цього одного було щось жаске.

Газетяр затопив очі в підлогу:

– Четвертак решти.

Доларгайд розвернувся до нього спиною й пішов з аеропорту. У продавця газет іще півгодини горіли щоки. «Атож, цей хлоп тут і минулого тижня був. Як з’явиться знов, я йому скажу, до якої матері піти. Маю-таки під прилавком дещо для таких розумах».

Доларгайд не став гортати «Базікало» в