Юлія Ройс - Покохай мене, Юлія Ройс

- Глава 19 -

Мені важко це визнавати, але я ненавиджу власного  батька. Я ніколи не думала, що мої почуття будуть такими гострими. 

Я не готова ставати залежною від нього. Це так… низько. Дозволяти йому робити все, що заманеться, лише через те, що він забезпечує нас.

В моєї мами немає гордості. Вона готова втопити своє горе у вині, зате в дорогому вині, в дорогому одязі, дорогих прикрасах і дорогому будинку. 

Батько залишив мене в кімнаті хвилин двадцять тому, а я досі не можу заспокоїтися. Мої руки тремтять, поки збираю в сумку весь необхідний на перший час одяг. 

Думки в голові наче чорні ворони. Їх так багато і вони болюче кусають. 

Підбираю сумку, хапаю з тумби телефон і залишаю кімнату. Йду сходами вниз і зупиняюсь перед дверима у вітальню. Мама там. Вона навіть не змогла піднятися до мене і пояснити свою точку зору. 

– Я йду, – кажу їй, зупинившись на порозі. 

– До подруги? – мама навіть не дивиться на мене. 

– Ні. Я просто йду з цього будинку, – кажу, і її погляд нарешті фокусується на мені.

– Ти жартуєш? – цідить. – Для чого все це, Теє? Хочеш характер показати? Це не допоможе!

– Серйозно? – фиркаю. – То що ти пропонуєш? Продовжувати жити, як і жила до цього? Вдавати, що в нас ідеальна родина і боятися того, що одного дня тато надумає припинити наше фінансування? 

– Ти перебільшуєш, – мама фиркає. – Тато дав обіцянку забезпечувати нас.

– І тобі все підходить? – не розумію. 

– Як бачиш, – розводить руки в сторони. – Я не готова втрачати це життя через власну гордість. Ми з твоїм батьком домовилися – для всіх ми ідеальна родина, а що всередині відбувається – нікого не цікавить. 

Просто чудово! У мене немає слів. 

Я більше не хочу слухати цей маразм, тому залишаю будинок і швидко йду до воріт. У застосунку намагаюсь викликати таксі й зовсім не зважаю на те, що мене хтось наздоганяє. 

– Теє, може досить уже? – Тім хапає мене за плече і повертає до себе. – Ти поводиш себе як ображене дівчисько. 

– Давай краще не будемо. У нас з тобою різні погляди на це життя, – кажу і на крок відступаю. 

– І що? Ти готова позбутися усього через власну гордість? Серйозно? – цідить. – Теє, добре подумай. Він – наш батько, яким би не був.

Яким би не був… Як же жахливо це звучить.

– Я викликала таксі. Поїду до Каріни. 

Тім зітхає, зрозумівши, що я не буду йти на поступки. Відступає, і я виходжу за територію. 

Нехай вважає, що я дурне дівчисько, яке хоче незрозуміло чого. Мені байдуже. Я буду дотримуватися власних принципів, і ніхто не зможе переконати мене в іншому. 

Таксі прибуває через п’ятнадцять хвилин. За цей час встигаю добряче замерзнути, бо погода різко зіпсувалася і почав накрапати дощ. 

Коли сіла в салон, водій одразу вмикає обігрів на повну. Я дістаю телефон, щоб набрати Каріну, але в останній момент передумую. Знаходжу серед контактів номер Марка і набираю його.

Нехай я буду дурепою. Нехай він знову відштовхне, але зараз мені необхідні його обійми. Хоча б на п’ять секунд. 

Марк не відповідає. Відчуваю, як діра всередині стає ще більшою. Сльози виступають, але я не даю їм пролитися. 

Називаю водієві адресу Марка, сподіваючись, що він вдома. Поки їду, намагаюсь заспокоїти своє серце. В голові вже складається план, що робити далі. Додому я точно не повернусь. Сумніваюсь, що хтось з рідних буде мене перекривати.

Мама схожа на робота, котрий вже нічого не відчуває. Тато живе своїм життям окремо від нас. Тім немає сили відмовитися від усього, що дає йому тато. 

Чи можу я не ображатися? Мабуть, ні. Чи можу я його не підтримувати? Звичайно.

Забираю свою сумку з сидіння і залишаю теплий салон. На вулиці холодно і дощ тільки посилюється. Біжу до під’їзду і набираю на домофоні номер квартири Марка. 

Він не відповідає, отже, його немає вдома… 

Розвертаюсь, щоб піти, але бачу його навпроти себе, і не одного, а в компанії Злати.

– Теє? – здається, Марк здивований. – Що ти тут робиш? 

Він бачить мою сумку, а тоді переводить погляд на моє обличчя. Я ж не можу відвести погляду від Злати, котра мертвою хваткою вчепилася в його руку. 

– Я хочу поговорити, – кажу. – Це не займе багато твого часу. 

Марк хмуриться. Певно, думає, як відправити мене звідси. 

– Злато, я викличу тобі таксі. Зустрінемось в універі. 

Він відступає від неї, і дівчина дивиться на мене вбивчим поглядом. Здається, не очікувала, що він обере мене, а не її. 

Чесно кажучи, я теж здивована, але радіти не поспішаю. Це нічого не змінює. Ми просто поговоримо. І все.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍