Дейл Карнегі - Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити

що йде полювати на опосумів, а натомість вирушав до мене. Він приходив на ферму містера Лофтіна, прив'язував своїх собак у повітці, й ми сідали за уроки. Ще одному учневі я писав огляди книжок, і декілька вечорів допомагав одній дівчинці з математики.

Сталося так, що кілька сусідських сімей зазнали лиха. Двоє літніх фермерів померли, а одну жінку покинув чоловік. Я залишився єдиним чоловіком на чотири родини. Два роки я допомагав цим жінкам. Ідучи до школи і повертаючись додому, я заходив до них на ферми, рубав дрова, доїв корів, порався біля худоби. Тепер мене всі благословляли і ніхто не лаяв. Мене всюди зустрічали як друга. Коли я повернувся зі служби у військово-морському флоті, в перший же день мого перебування вдома мене відвідали двісті фермерів. Так вони виявили мені свою вдячність. Декому з них довелося проїхати близько вісімдесяти миль, і їхня радість від зустрічі зі мною була справді щирою. Я з радістю допомагав іншим людям, тож не відчував неспокою. Я був цілком щасливий. І ось уже тринадцять років мене ніхто не називає „сирітським виродком“».

Хай живе містер Бертон! Він знає, як знаходити друзів! А ще він знає, як здолати неспокій і тішитися життям.

Точнісінько так поводився і покійний нині доктор Френк Луп із Сіетла, штат Вашингтон. Протягом двадцяти трьох років він був інвалідом. Артрит. Проте Стюарт Вітхаус, кореспондент газети Seattle Star, писав мені: «Я не раз брав інтерв'ю у містера Лупа. Ніколи в житті я не зустрічав настільки неегоїстичної людини, яка, при цьому, живе повноцінним життям».

Як цей прикутий до ліжка інвалід міг «жити повноцінним життям»? У вас є можливість висловити два припущення з цього приводу. Він весь час нарікав на життя і всіх ганив? Ні... Він жалів себе і вимагав уваги від оточення? Ні. Ви знову помилилися. Він лише взяв собі за гасло напис німецькою мовою на гербі принца Уельського: «Ich dien» — «Я служу», і все життя його дотримував. Луп шукав прізвища і адреси інших інвалідів і підбадьорював їх і себе радісними листами. Він навіть організував клуб листування для інвалідів і спонукав їх писати листи одне одному. Врешті-решт він створив національну організацію, яку назвав «Товариство замкнених».

Не підводячись зі свого ліжка, він писав близько 1400 листів на рік і тішив тисячі ізольованих від зовнішнього світу людей, даруючи їм радіоприймачі і книги.

Чим же відрізнявся Френк Луп від інших людей? Лише одним: його душа була осяяна світлом високої мети, шляхетної справи. Він відчував радість, усвідомлюючи, що його життя підпорядковане ідеї, котра значить набагато більше, ніж він сам. Він справді жив, а не просто існував, як більшість людей, про яких Шоу казав: «ексцентричний клубок недуг і образ, який безупинно нарікає на весь світ за те, що той не бажає ощасливити його увагою».

Ось найприголомшливіша заява, що будь-коли виходила з-під пера відомого психіатра. Вона була зроблена Альфредом Адлером. Своїм пацієнтам, які страждали на меланхолію, він зазвичай казав: «Ви можете одужати за два тижні, якщо скористаєтеся моїм рецептом. Намагайтеся щодня думати про те, як подарувати радість іншим людям».

Ця заява видається доволі неймовірною, тому я вважаю за потрібне пояснити її, процитувавши пару сторінок із чудової книги доктора Адлера, яка називається «Що для вас має означати життя» (до речі, цю книгу слід обов'язково прочитати).

«Меланхолія; — пише Адлер, — подібна до прихованого гніву і докору, спрямованих на оточення, хоча пацієнт, задля того щоб забезпечити собі догляд, симпатію і підтримку, справляє враження лише пригніченого власною провиною. Перші спогади меланхоліка приблизно такі: „Я пам'ятаю, що мені дуже кортіло полежати на канапці, але там уже влаштувався мій брат. Я зчинив такий ґвалт, що він був вимушений поступитися мені місцем“.

Меланхоліки зазвичай схильні мститися кривдникам, наклавши на себе руки, тому перше завдання лікаря полягає в тому, щоб не дати їм підстав для цього. Я особисто намагаюся послабити їхнє напруження, пропонуючи дотримуватися першого правила лікування: „Ніколи не робіть того, чого ви не хочете робити“. Ця порада видається дуже простою, але, на мій погляд, вона спрямована на усунення найголовнішої причини хвороби. Якщо меланхолік має змогу робити все, що йому заманеться, то кого ж він буде звинувачувати? Кому і за що мститиметься? „Якщо ви хочете піти до театру, — кажу я,— або поїхати у відпустку, робіть це. Якщо раптом ви усвідомили, що передумали і вже не бажаєте цього,— зупиніться“. Це найзручніша ситуація для будь-кого. Вона задовольняє прагнення пацієнта до першості. Він удає із себе Бога і може робити все, що захоче. З іншого боку, таку поведінку нелегко поєднати зі способом його життя. Він прагне довести свою перевагу над іншими і звинувачувати їх у всьому, але якщо вони згодні з ним, то він втрачає можливість реалізувати своє прагнення до домінування. Дотримання цього правила значно полегшує перебіг хвороби, і серед моїх пацієнтів не було жодного випадку самогубства.

Зазвичай пацієнт дає таку відповідь: „Але я взагалі нічого не хочу робити“. Я чи не щоразу таке чую, тому маю напоготові наступну пораду: „Тоді не робіть нічого, що вам не подобається“. Втім, деколи пацієнт заявляє: „Мені хотілося б весь час лежати в ліжку“. Я знаю, що коли дозволю йому це, він швидко позбудеться такого бажання. А якщо я заперечуватиму, наробить бешкету. Тому я завжди погоджуюся.

Це одне правило. Друге правило впливає на спосіб їхнього життя більш безпосередньо. Я кажу їм: „Ви можете одужати за два тижні, якщо скористаєтеся моїм рецептом. Намагайтеся щодня думати про те, як подарували радість іншим людям“. Ось що це для них означає. Зазвичай вони стурбовані думкою: „Як дошкулити комусь?“ Відповіді трапляються вельми цікаві. Дехто каже: „Це дуже легко, адже я роблю це все своє життя“. Насправді, вони ніколи цього не робили. Я пропоную їм подумати про це ще раз. Вони не хочуть думати. Я раджу їм: „Коли ви не в змозі заснути, поміркуйте про те, як зробити комусь щось приємне, і це стане першим кроком до вашого одужання“. Наступного дня при зустрічі я запитую їх: „Чи замислювалися ви над моєю порадою?“ І у відповідь чую: „Ні, я одразу заснув, тільки-но ліг у ліжко“. Певна річ, все це слід робити ненав'язливо, дружньо, без натяку на зверхність.

Інші відповідають: „Я ніколи не зможу цього зробити. Я дуже занепокоєний...“ Таким я говорю: „Непокойтеся і далі; але ж ви одночасно можете думати і про інших“. Я завжди