Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

саме це й було моїм життям, — раптом осяяло мене розуміння. Це те, що я роблю. Те, хто я є. І якщо Дженні сприймає це як проблему, куди нас це приводить?

Голос Елен повернув мене в стан тут і зараз.

— Чи правда те, що люди говорять? Про тіло?

— Що говорять?

Вона акуратно промазала поріз антисептиком.

— Що це було вбивство.

Завдяки Фрейзеру я, мабуть, міг уже спокійно підтвердити те, що майже всі на Руні вже знали, але все одно відчував небажання говорити про це, навіть з Елен.

— Усе гаразд, я знаю, що не варто питати, — швидко сказала вона. — Я просто не можу повірити, що тут може статися щось подібне. В барі тільки про це й говорять. Ніхто не може уявити, хто жертва, не кажучи вже про те, хто причетний до вбивства.

Я пробурчав щось незрозуміле. Саме цього ми сподівалися уникнути. Тепер плітки та чутки заповнюють вакуум, утворений за браком вагомих фактів, каламутять воду та розбурхують мул недовіри. І єдина особа, яка виграє від цього, — це вбивця.

— То ви приїдете до Руни на наступну відпустку? — запитала Елен, навмисне підвищуючи настрій.

Я розсміявся. Виявилося, що це боляче.

— Облиште, — сказав я їй, здригаючись.

Вона всміхнулася.

— Вибачте. Але чи завжди ви так схильні до нещасних випадків?

— Зазвичай не так. Мабуть, це місце таке.

Її усмішка згасла.

— Так, можу в це повірити.

Це був надто гарний вступ, щоб ним не скористатися.

— А що ви? Вам тут подобається?

Вона раптом сконцентрувала всю увагу на порізі.

— Тут не так уже й погано. Вам слід побувати тут улітку. Ночі чудові. Компенсують такі дні.

— Але?.. — запитав я.

— Але… це маленький острів. Ти весь час бачиш одні обличчя. Кілька підрядників або випадковий турист, оце й усе. І, фінансово, ти просто борешся за те, щоб хоч якось залишитися на плаву. Іноді я бажаю… ну, це не має значення.

— Продовжуйте.

На її обличчі відбився смуток, який, на мою думку, вона зазвичай стримувала.

— Я хотіла б утекти звідси. Залишити це місце — готель, острів — позаду мене, забрати Анну й просто піти. Куди завгодно. Кудись туди, де є пристойні школи, і магазини, і ресторани, і люди, яких ви не знаєте, які не знають вас і ваших справ.

— Так чому б і ні?

У тому, як вона похитала головою, відчувалася поразка.

— Це не так просто. Я виросла на Руні, і все, що маю, — тут. Крім того, що б я робила?

— Ендрю Броуді сказав мені, що ви навчалися в коледжі на великій землі. Хіба не можна цим скористатися?

— Патякав язиком, еге? — Вона наче не знала, сердитися їй чи сміятися. — Так, я провела два роки у коледжі громадського харчування в Данді. Там навчилася надавати першу медичну допомогу, — вся ця нісенітниця про здоров’я та безпеку. Колись уявляла себе шеф-кухарем. А потім захворів батько, тому я й повернулася. Тільки тимчасово, думала я. Та згодом опинилася з дитиною, яку треба утримувати, а роботи тут не те щоб багато. Тож коли батько помер, я продовжила керувати цим закладом.

Вона підняла на мене брову.

— Ви не збираєтеся запитувати?

— Запитувати що?

— Про батька Анни.

— Ні, поки ви промиваєте антисептиком мої порізи, точно ні.

— Добре. Щоб ви знали, скажімо так, там ніколи не було майбутнього. — З її тону було зрозуміло, що тему закрито. Вона повернулася до свого мазка. — То що ще вам сказав Ендрю Броуді?

— Небагато. Мені б не хотілося, щоб ви заборонили йому приходити до готелю.

— Малоймовірна загроза, — засміялася вона. — Анна його так любить. Мабуть, я теж, хоча не кажіть йому цього, будь ласка. Він і так весь час прагне нами опікуватися.

Вона зробила паузу. Я здогадувався, що буде.

— Ви знаєте про його дочку? — запитала вона.

— Він мені сказав.

— Ви, мабуть, йому сподобалися. Зазвичай він про це не говорить. Наскільки я розумію, дівчина була трохи дикою. І все-таки я не можу уявити, як це має бути для нього — не знати, що з нею сталося. Він намагався відшукати її після того, як вийшов на пенсію, але так і не знайшов. Тоді й приїхав сюди. — Вираз її обличчя по­м’якшав. — Не сприйміть це неправильно. Але в певному сенсі все це було для нього добре. Дало йому нове дихання. Деякі люди не створені для пенсії, от Ендрю один із них. Я вважаю, що він був непоганим поліціянтом.

Я теж. Я був радий, що він тут. Зараз більше, ніж будь-коли.

Елен опустила закривавлену вату в миску.

— Ось так. Найкраще, що ви можете зробити зараз, це прийняти гарячий душ і трохи поспати. Я дам вам мазь від опіків.

Раптовий порив вітру налетів на готель, змусивши затремтіти всю будівлю. Елен похитала головою, прислухаючись.

— Шторм підіймається, — сказала вона.

16

Знову задощило — на решту ночі. Потоки води перетворювали те, що залишилося від будівлі клубу, на нерівний курган сірого та чорного попелу. Пасма диму здіймалися над згарищем, їх розвіював вітер. Один куток частково вцілів: кілька футів обгорілої деревини, яка далі переходила в ніщо. Місцями крізь купу уламків все ще стирчали впізнавані фігури: куток сталевої шафи, запеченої вогнем, ніжки скелета крісла, які про­бивалися крізь попіл, наче мертві гілки крізь сірий сніговий замет.

Похмуру картину доповнювали темні важкі хмари, що вкривали вершини невисоких пагорбів. Дощ лляв майже горизонтальними потоками. І шторм, здавалося, посилився, кидаючись на все на своєму шляху, що здавалося навмисним з його злою волею.

Броуді, Фрейзер і я вийшли до клубу, щойно розвиднилося. Я почувався виснаженим. Спав менш як чотири години, все тіло боліло. Вивернуте під час втечі з вогню плече невблаганно пульсувало. Того ранку я ледве впізнав себе в дзеркалі, коли взявся голитися. Шкіра обличчя вигоріла від сонця, вкрита дрібними порізами — сліди уламків скла, що розлетілися під час вибуху. Підпалені брови й вії надавали мені дивного, здиво­ваного виразу.

Проте, як сказав Стракан, могло бути значно гірше.

Броуді з Фрейзером стояли