Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

готелю. Його будинок стояв біля гавані, тож він помчав до клубу на своїй машині, коли побачив полум’я з вікна спальні.

— Я теж мало сплю, — сказав він мені з іронією.

Коли ми їхали темними вулицями, від загального виснаження в мене виникло відчуття нереальності. Я встояв перед бажанням відкинутися на підголівник і заплющити очі. Почалася реакція, порізи та опіки, яких я раніше не помічав, давалися взнаки. Від смороду диму й паленого заклало ніс і горло. Я опустив вікно, але сила вітру змусила мене знову підняти його.

— Як ви думаєте, як це почалося? — запитав Броуді через деякий час.

— Припускаю, що Стракан мав рацію. — Горло все ще пекло. — Вимкнення електроенергії могло спричинити коротке замикання або стрибок напруги. Клуб став вогненною пасткою.

— Тож просто збіг, що він згорів через кілька годин після того, як до нас завітав зловмисник? І після того, як Фрейзер обмовився, що триває розслідування вбивства?

Я почувався надто розбитим, щоб чітко мислити.

— Не знаю.

Він не висував суті.

— Ми втратили все?

«Більшість із того, що має значення», — подумав я. Окрім останків Дженіс Дональдсон, у медпункті були мій робочий кейс та обладнання. Камера, ноутбук з усіма нотатками та файлами, магнітофон — усе пішло за димом. Але навіть коли я думав про це, усе одно відчував, що ми не залишилися з порожніми руками.

— Не зовсім, — сказав я, виймаючи флешку. — Я раніше створив резервну копію свого жорсткого диска. Сила звички. Тож принаймні ми все ще маємо фото­запис.

— Мабуть, краще, ніж нічого, — зітхнув Броуді.

— Є ще щось, — сказав я. — Я знаю, ким вона була.

Я розповів йому, як дефекти на зубах черепа збіглися з дефектами на фотографії Дженіс Дональдсон, зниклої повії зі Сторновея. Броуді злегка вдарив по керму від задоволення.

— Молодець, — усміхнувся він, ентузіазм на мить переміг його природну стриманість.

— Ну, у нас залишилися тільки фотографії черепа, тож буде краще, якщо криміналісти підтвердять виснов­ки. Якщо пощастить, вони могли б урятувати достатньо непошкоджених м’яких тканин із котеджу, щоб спробувати перевірити за аналізом ДНК.

— Якщо ви кажете, що знаєте, хто вона така, мені цього достатньо, — сказав Броуді. Прихована впевненість лестила. Я тільки сподівався, що Воллеса це так само легко переконає.

Ми доїжджали до готелю. У коридорі горіло світло, отже, Елен ще не спала. Її розбудила раптова тиша, позаяк вимкнення електроенергії заглушило постійне серцебиття центрального опалення та холодильників у готелі. Тепер постійна фонова вібрація доводила, що резервний генератор виконує свою роботу.

Вона жахнулася, коли побачила мене.

— Боже мій, з вами все гаразд?

— Бували й кращі ночі, — зізнався я. Тоді кивнув на лампочку, трохи тьмянішу, ніж зазвичай, але вона працювала: — Приємне видовище.

— Так. За розумної економії нам вистачить нафти на три-чотири дні роботи генератора. Якщо пощастить, до того часу живлення відновиться. Божа воля, — сухо додала вона.

Броуді пішов розбудити Фрейзера, а вона провела мене на кухню й допомогла зняти пальто. Воно смер­діло димом і було дуже обпалене. Елен зморщила ніс від запаху.

— Шкода, що пальто водостійке, а не вогнетривке.

Я подивився, де на капюшоні та плечах обгоріла тканина з тефлоновим покриттям. Відчував поколювання на відповідних місцях власної плоті, але нічого серйозного.

— Не скаржуся, — сказав я.

Броуді повернувся за кілька хвилин, разом із заспаним Фрейзером, який видихав пари віскі й усе ще застібав ґудзики на сорочці.

— Це йому не сподобається, — попередив він, коли я попросив його зв’язатися з Воллесом. Він правду казав. Але гнів суперінтенданта дещо вгамувався, коли він дізнався, що в мене є ймовірне ім’я жертви. Я хотів запитати, коли можна очікувати прибуття допомоги, але зв’язок був жахливим. Коли не зникав зовсім, голос суперінтенданта ледь пробивався крізь тріскання перешкод.

— …ог… мо… втра… — почув я його слова.

— Сучасні технології, — пхикнув Броуді, коли я завершив розмову. — Вони замінили старі аналогові радіоприймачі на цифрові, але вони так і так передають сигнал із мережі мобільного зв’язку. Щойно виникають проблеми із цим, усе зникає.

Фрейзер неохоче сказав, що збирається оглянути клуб, але справжнього сенсу це не має, поки вогонь не згас. Зафіксувавши мою коротку заяву, він пробурмотів вибачення й повернувся до ліжка. Елен непомітно вийшла з кімнати, коли я подзвонив Воллесу, але тепер повернулася й випроваджувала Броуді.

— Ідіть поспіть. Вигляд у вас майже такий кепський, як у Девіда, — докоряла вона.

Слушне зауваження. Колишній поліціянт був виснажений і змучений. Він видушив слабку усмішку:

— Не знаю, кому з нас на цей комплімент ображатися більше. Але, можливо, я так і зроблю. Довгий був день.

— Завтра маємо ще один, — сказав я йому.

— Так, — важко відповів він.

Але я ні на хвилину не сумнівався, що він буде в гущі подій. Коли він пішов, Елен наповнила миску гарячою водою, дістала антисептик і вату.

— Так, тепер з вами розберемося?

— Усе гаразд, я можу сам.

— Впевнена, що можете. Але так не буде. — Вона заходилася чистити порізи й подряпини на моєму обличчі. — Не хвилюйтеся. Я була тут неофіційною медсестрою до появи Брюса Кемерона.

Надворі стогнав вітер, але між нами, поки вона працювала, панувала легка тиша. Мені було цікаво, що така молода жінка, як вона, мати-одиначка, робила в такій глушині, на Руні. Заробляти на життя в такому місці нелегко. Броуді сказав мені, що вона зустріла батька Анни на великій землі, тож, очевидно, колись виїжджала. І все ж повернулася сюди. Чи тому, що їй справді подобалася ізоляція острова, чи вона тікала від того, що сталося?

Я знову подумав про відвідувача, який раніше був на кухні і залишив її в сльозах. На острові такого розміру небагато самотніх чоловіків, тому важко було не дійти висновків про причину її таємничості.

Знову ж таки, що я знав? Якби я мав хоч якийсь розум, зараз би повернувся додому до Дженні. Я хотів би поговорити з нею і пошкодував, що не попросив скористатися радіо Фрейзера, коли мав нагоду. Мені було цікаво, що вона робить, чи хвилюється за мене. Ймовірно. «Не треба було погоджуватися на це». Що в біса я робив на похмурому острові за багато миль від цивілізації, де ледь не помер, коли заблукав на вересовищі, ледь не згорів до смерті, — усе це замість того, щоб жити власним життям?

От тільки