Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Що сталося? — запитав Броуді.

Я спробував заговорити, але кашель знову здушив мене.

— Гаразд, спокійно, — сказав Броуді та знову дав мені пити.

Ще одна постать продиралася до нас крізь натовп. Кемерон, не вірячи своїм очам, дивився на охоплений полум’ям клуб. Тоді обернувся до мене, втупився поглядом маніяка.

— Що ви зробили? — запитав він басом, голос тремтів від люті.

— Заради Бога, дайте йому оклигати! — перервав Броуді.

Кадик Кемерона сіпнувся під шкірою горла, наче миша в пастці.

— Дати йому оклигати? Мій медпункт горить!

Я намагався стримати кашель.

— Мені шкода… — прохрипів я.

— Вам шкода? Тільки-но погляньте! Все знищено! Що в біса ви зробили?

Вени на його скронях пульсували, мов каліграфія гніву. Я змусив себе встати, витираючи очі, з яких досі ллялися сльози.

— Я нічого не робив. — У горло немов гравію насипали. — Я прокинувся, а зал горить. Це почалося там, не в медпункті.

Кемерон не збирався давати заднього.

— О, значить, це почалося само собою, так?

— Не знаю… — Я знову закашлявся.

— Дайте йому спокій, він щойно сам вийшов, — попередив Броуді.

Неподалік долинув різкий сміх. Це був Кінрос, який стояв поперед натовпу. Темноволосий, в дощовику, це була якась постать із дикої, похмурої доби.

— Еге ж, аби з ним усе було гаразд, так?

— Ти б хотів, щоб він так там і залишився? — огриз­нувся Броуді.

— У нас є вибір?

Я зрозумів, що увага з пожежі перекинулася на нас. Я озирнувся й побачив, що острів’яни обступили нашу невеличку групу. Люди зібралися в коло: суворі й невблаганні обличчя у світлі полум’я.

— Воно ж саме по собі не загорілося, — пробурмотів хтось.

Почулися інші голоси, викрики, запитання, чому ми скористалися клубом і хто заплатить за новий. Я відчував, як настрій змінюється від шоку до гніву.

Раптом натовп почав розступатися, звільняючи дорогу високій постаті. З полегшенням я побачив Стракана. Напруга спала.

Він підійшов до нас, волосся розвівалося на вітрі. Оглянувся на полум’я, що охопило клуб.

— Боже! Хтось був усередині?

Я похитав головою, намагаючись стримати кашель.

— Тільки я. — «І Дженіс Дональдсон». Я дивився на полум’я, що огортало будівлю, відчуваючи, ніби підвів її.

Стракан забрав у мене порожню чашку.

— Ще води, будь ласка.

Він простягнув кухля, навіть не подивившись, хто його взяв. Майже миттєво кухоль знову наповнили й знову тицьнули мені в руку. Я з вдячністю ковтнув крижаної води. Стракан почекав, поки я опущу кухоль.

— Як, на вашу думку, все почалося?

Кемерон спостерігав за діалогом із ледь прихованою злістю.

— Хіба це не очевидно? Там був тільки він!

— Не кажи нісенітниці, Брюсе, — нетерпляче відповів Стракан. — Усі знають, що це місце було вогняною пасткою. Електропроводка старезна. Я мав наполягати на тому, щоб знести все це, коли ми будували медпункт.

— І оце по всьому, так? Ми маємо тако собі спустити? — процідив крізь зуби Кемерон.

Стракан легко посміхнувся.

— Гадаю, ви завжди можете лінчувати доктора Гантера. Он стоїть ліхтар, я впевнений, що ви знайдете мотузку. Але чому б нам не почекати, доки ми не дізнаємося, що стало причиною пожежі, перш ніж когось звинувачувати?

Повернувшись до Кемерона спиною, він звернувся до острів’ян.

— Я обіцяю, що ми дізнаємося, що сталося. І побудуємо новий, кращий пункт медичної допомоги та селищний клуб, даю слово. Але сьогодні ми більше нічого не можемо зробити. Усім зараз треба розійтися по домівках.

Ніхто не ворушився. Потім, неначе за командою, те, що залишилося від зали, обвалилося в зливі іскор і полум’я. Спочатку поступово, потім дедалі впевненіше, натовп почав розпадатися, чоловіки похмуро похнюпилися, багато хто з жінок витирав очі.

Стракан розмовляв з Кінросом і Ґатрі.

— Ієне, Шоне, ви зберете кількох людей і залишитеся на деякий час? Я не бачу, щоб вогонь поширювався, але буду вдячний, якщо ви за всім тут доглянете.

Вдалий спосіб розрядити залишкову напругу. Кінрос і Ґатрі напозір здивувалися, але зраділи тому, що їх попросили. Стракан повернувся до Кемерона, коли вони пішли виконувати команду.

— Чому б вам не поглянути на порізи й опіки Девіда?

— Немає потреби, — сказав я, перш ніж Кемерон встиг відповісти. Фельдшер він чи ні, мені цього чолов’яги на сьогодні вистачило. — Нічого такого, із чим я сам не впораюся.

— Я все ж кажу, що ми повинні… — почав Кемерон, але Стракан перебив його:

— Тоді вам теж немає потреби тут залишатися, Брюсе. Вам за кілька годин уроки проводити. Можете йти додому.

Його тон не припускав жодної суперечки. Набурмосений Кемерон пішов геть. Стракан дивився, як він іде, а потім повернувся до мене.

— Гаразд, то що сталося?

Я ще раз напився води.

— Я, мабуть, задрімав. Коли прокинувся, світла не було, а кімната медпункту була повна диму.

Він кивнув.

— Приблизно годину тому на всьому острові зникло світло. Знеструмлення, мабуть, спричинило якесь коротке замикання.

Я вперше помітив, що за межами жовтого сяйва полум’я селище було в темряві. Ні вуличних ліхтарів, ні світла у вікнах.

— Це була пекельна ніч. І все ж могло бути набагато гірше. — Стракан замовк, і його манера ледь помітно змінилася. — До мене дійшли чутки, що поліція розглядає знайдене тіло як убивство. Ви щось знаєте про це?

Броуді заговорив раніше, ніж я встиг відповісти.

— Ви не маєте звертати увагу на чутки.

— Тож це неправда?

Броуді просто витріщився на нього з кам’яним обличчям. Стракан натягнуто всміхнувся.

— Я так і думав. Ну, тоді доброї ночі. Радий, що з вами все гаразд, Девіде.

Броуді почекав, поки він рушив йти.

— Дивна річ. Селища з вашого будинку не видно. То як ви дізналися про пожежу?

Стракан повернувся до нього. За стриманим виразом обличчя проглядав гнів.

— Небо було вкрито заревом. А я погано сплю.

Вони двоє дивилися один на одного, не поступаючись ні на дюйм. Потім, кивнувши в мій бік, Стракан пішов у темряву.

Броуді відвіз мене назад до