Андрій Анатолійович Кокотюха - Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Малувато висхідних даних. Заїка…
— Не прибідняйся, Кролику, — Борис поплескав його по щоці. — Ти ж як захочеш — з-під землі людину викопаєш…
Кравець не перебільшував здібностей Кролика. Помножені на страх бути викритим і на бажання якомога швидше відкараскатися від настирного лягавого, вони виявилися якнайкраще. Вже ввечері цього ж дня Кролик подзвонив Борисові додому.
— Думаю, я знаю, хто тобі потрібен. Макар, Олежка Макарчук… Останнім часом у нього якісь справи з Яцинським.
— Це ще хто такий?
— Велика, кажуть, людина… Рукою його не кожен дістане, крутиться серед великих грошей…
Борис слухав і замислено кивав головою.
— А я вас впізнав. Ви працюєте в охороні.
— Вже не працюю, — посміхнувся Кравець.
— Для чого така втаємниченість? Як у поганому детективі…
Французької Кравець не знав, тому з Бернаром Таверне вони розмовляли каліченою російською. Обоє змушені були говорити повільно, щоб зрозуміти один одного як слід.
— Може, сядемо в мою машину? Накрапає…
— Нічого. Мені так спокійніше.
Борис знав, що машину Таверне надала фірма «Арт-клас», яка, власне, й запросила його в Україну, але він не був певен, що там немає якоїсь записувальної апаратури. Правда, Таверне приїхав на зустріч у довгому плащі, і тут теж не можна нічого сказати напевне…
— Сподіваюсь, інформація про винагороди тому, хто допоможе в пошуках картини, відповідає дійсності?
— Авансом винагорода не дається.
— Звичайно. Скажіть відверто, чи згодні ви робити все для того, аби викрадена робота повернулася до законного власника?
— В якому розумінні?
— Ну, наприклад, якщо для цього доведеться піти на невеличку авантюру?
Таверне все важче було вдавати спокійну ділову людину.
— А саме?
Кравець вдихнув повітря, немов би збирався занурюватися у воду з головою. І виклав свою ідею Бернарові Таверне. Той вже не зважав на ріденький дощик, слухав зосереджено, іноді перебивав, просив повторити якесь слово, аби краще зрозуміти співбесідника.
— Ви впевнені, що картина ще в місті? — запитав нарешті.
— Одразу після викрадення такі речі не вивозяться. Злочинець вичікує, поки вщухне буря, і може чекати довго, бо певен — швидко його не знайдуть.
— Але ж його можуть знайти за цей час…
— Ви ж самі не вірите в те, що кажете! І потім, він не чахне над здобиччю, як цар Кощій над златом…
— Тут не зрозумів… Який цар?
— А, це так, фольклор… Злочинець потурбувався про те, щоб заховати здобич якомога далі від себе, але щоб при першій слушній нагоді вона була під руками.
— Якщо преса не прийме наші пояснення?
— Куди вона дінеться? Зрештою, ваша власність, ви розпоряджаєтеся нею так, як вважаєте за потрібне.
— Копію з Парижа мені доставлять лише післязавтра, і за умови, що доведеться пояснювати, для чого вона… А це означає…
— Про істинний бік справи повинні знати тільки надійні люди! — жорстко сказав Кравець. — Розумію, що між нами двома це не втримається з суто практичних міркувань. Але — лише надійні люди!
— Які гарантії з вашого боку?
— Ніяких, — сказано це було дуже просто. — Чим ви ризикуєте? Репутацією? Хто доведе, якщо про справу знатимуть лише свої? Хто винесе сміття з власної хати? Всі будуть мовчати заради збереження тієї ж самої репутації! Що втрачаю я? Хіба що винагороду за врятовану картину.
— Але якщо ви знаєте злочинця, чи не легше…
— Ні! — від різкого вигуку Таверне здригнувся. — Я ж вам казав — навряд чи картина буде при ньому. Як ми доведемо? Саме тому я й пропоную не вплутувати в справу міліцію, вони працюють, як сокирою рубають. Ми спровокуємо злочинця і він сам захоче позбавитися здобичі. І тут я вже його не випущу! На цьому етапі й органи підключимо.
Таверне ще вагався. Логіка в плані, запропонованому цим чоловіком, безперечно, була. Але якщо це буде холостий постріл… Та зрештою… чому б…
Він навіть не помітив, що дощ посилився.
Яцинський вже відбув дуже неприємну розмову з замовником і тепер готовий був усі негативні емоції спрямувати на Макара. Чекаючи на нього. Яцинський вкотре перечитував газетну статтю.
«ВИКРАДАЧ КАРТИН СТАВ ЖЕРТВОЮ ЩАСЛИВОГО ВИПАДКУ»
Учора в приміщенні Французького культурного центру пан Таверне, один з представників «Таверне колексьон», зробив офіційну заяву для засобів масової інформації. Суть заяви: зловмисник викрав не оригінал «Жінки з кошиком винограду», а лише вправну, зроблену на високому професійному рівні, копію. Наявність кількох примірників копій з кожного експонату колекції не просто не приховується — вона широко афішується. В деяких випадках власники колекції замінюють оригінали копіями, звичайно, не повідомляючи про це публічно. Шанувальники мистецтва приходять дивитися картини і їх цікавить, що саме та, через яку вони витратили час і гроші, знаходиться на реставрації. Звичайно, пан Таверне усвідомлює, що подібна заява дещо похитне репутацію фірми — люди, які йдуть дивитися на оригінали, хочуть побачити саме їх, а не копії, нехай найкращі. Та з паном Таверне можна погодитися в тому, що є й інший, позитивний бік справи, адже зберігаються витвори мистецтва, і свідомі його шанувальники не можуть цього не оцінити.
Виставка продовжена ще на тиждень, крім того завтра вхід безкоштовний — кожен з бажаючих може впевнитися, що оригінал на місці. Тут же будуть присутні кваліфіковані спеціалісти, які підтвердять, що перед глядачами саме оригінал. Заради цього з Лондона прибув Герберт Кейтервіл, людина, яка півтора десятиліття досліджувала «Жінку з кошиком винограду» і яка знає буквально кожний міліметр оригіналу.
На цілком логічне запитання, чому інформацію про викрадення копії тримали в секреті цілих шість днів після викрадення, пан Таверне відповів, що власники користувалися своїми певними міркуваннями. Він висловив сподівання, що розшук злочинця і надалі буде вестися активно, запевнив, що умова про грошову винагороду лишається в силі.
Яцинський не відірвався від читання, хоча й помітив, що Макар вже прийшов і тепер тупцяє на одному місці. Дочитавши, Яцинський акуратно склав газету і запитав:
— Грамотний?
— Це не моя провина! — вигукнув Макар.
— Не твоя провина, що ти грамотний?
— Для чого блазнювати? Хто знав, що там висить фальшивка?
— Ніхто, — погодився Яцинський. — От ти й мусив про це дізнатися. Перевірити все, перед тим, як брати аванс і йти на справу.
— Як, у біса, я міг…
— Заткни пельку! — Яцинський люто жбурнув газету на підлогу. — Ти не виправдав довіри, ясно? — він розумів, що в тому, що сталося, не винен ніхто, навіть цей Макар, але він втратив свої гроші і це його бісило. — Мазню, яку ти вкрав, почепи в сортирі! Про гроші не може бути й мови, досить з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха», після закриття браузера.
