Андрій Анатолійович Кокотюха - Шлюбні ігрища жаб, Андрій Анатолійович Кокотюха

— Я працював…

— Все, тему закрито! — Яцинський трошки заспокоївся. — Більше ми не зустрінемося… поки що, принаймні… Ти не знаєш мене, тебе я й знати не хочу, — розігруючи втому від усього цього дурного життя, він примружив очі, а коли за кілька хвилин розплющив їх, запитав здивовано: — Ти ще тут?

Двері за Макаром зачинилися і Яцинський пошкодував, що так з ним повівся. Макар образився і розлютився. Злі й ображені роблять дурниці… Ох, як не любив він віддавати подібні накази! Але що тут поробиш… Він підвівся з крісла і підійшов до телефону.

Макар напився. Він мандрував з одного питного закладу до іншого і заливав горілкою горе поразки. Коли відчув, що ледь тримається на ногах, вирішив їхати додому. Краще взяти тачку — не вистачало потрапити на очі ментам, які за рахунок п’яниць виконують свої плани. З водієм не торгувався, закимарив у машині, водієві довелося його розбуркувати. Сходами піднімався, підтягуючи неслухняне тіло обома руками за бильця. Довго шукав ключа, не втрапив у замкову шпарину, ключ сильно штовхнувся об двері. Двері відчинилися.

Спочатку Макар думав, що так і треба, а коли побачив перед собою незнайомого мужика — перелякався і повільно почав тверезіти.

— Ого! — вигукнув Кравець, глипнувши на Макара. — Ти даєш, мужик!

— Яц-цинсь-кий прис-слав? — п’яний Макар затинався ще дужче.

— Ходімо під холодний душ, а потім тобі покажу хлопця, якого справді прислав Яцинський.

Не такою уявляв собі Борис зустріч з тим, хто принизив його, хто змусив лягти обличчям донизу і наступав ногою на шию. Він збирався як мінімум віддухопелити його, але, уздрівши п’яного й переляканого заїку, несподівано для себе пожалів людину. Холодна вода помітно приводила Макара до тями. Нарешті він труснув головою, глянув на непроханого гостя і впізнав його. Один із трьох охоронців. Наймолодший. Найнебезпечніший.

— Як ти мене знайшов?

— Довга історія… Картина де?

— Хіба я схожий на художника?

Нарешті Кравець отримав привід, щоб з усієї сили затопити Макарові в писок. Той не втримався на ногах, полежав трохи, повільно звівся на ноги. З розбитого носа цівкою текла кров.

— Картина де?

— В надійному місці… Охороняєте різне барахло…

— Не твоя справа. Вона мені потрібна.

— Навіщо?

— Яке твоє собаче діло?!

Макар приречено кивнув. Відсьогодні колишній Олег Макарчук помер і, мабуть, ніколи не воскресне. Все чортова мазанина! Йому закортіло спалити її і топтати ногами попіл.

— Зараз ти зі мною поїдеш до свого сховку і віддаси картину. Сюди повертатися не раджу. На всі запитання тобі відповість пацан, який валяється у твоїй кімнаті. Піди, глянь.

Борис вирішив не розповідати Макарові, як невдало зламав замок його квартири, як замість очікуваного господаря з’явився хлопчисько з пістолетом і як він, Борис Кравець, випередив його на кілька секунд і вбив пострілом у голову. Стріляв він з «беретти», зброю цю кілька років тому непомітно для всіх привласнив після сутички з бандою Корвета, яка, оточена у захопленій ними дачі, мала при собі арсенал зброї і могла б витримати тривалу облогу, якби брат Корвета не випустив з руки, простреленої випадковою кулею, гранату Ф-1. Глушник Борис виготовив сам.

З кімнати Макар повернувся похмурий і зосереджений.

— Спокою мені тепер не буде.

— Тому я й пропоную тобі зникнути з міста.

— Нічого собі! Я вже приготувався вечеряти баландою…

— Це ще не гірший варіант. Якби не я — ти дихав би перегаром на чортів у пеклі.

— Для чого тобі все це потрібно? Ти ж можеш добре заробити, здавши мене лягавим.

— Я розберуся. Поїхали.

З картини Борисові посміхалася жінка. Він подумав, що якщо художник малював з натури, то в епоху Ренесансу були справді красиві жінки, а якщо вигадав її у своїй уяві — то в нього нівроку уява, ким би він не був. Волосся її спадало на плечі, обрамляючи миле личко, довга спідниця не приховувала, а лише підкреслювала довершеність форм і класичну красу фігури. Ні, таких баб зараз, певно, нема! Жінка не йшла, а, здавалося, пливла, дерев’яні черевики майже не торкалися бруківки. Кошика вона несла легко й граційно, гроно винограду визирало з нього, немов дражнячись з голодних. А навколо сновигають міщани, до жінки з кошиком нікому немає діла, і лише вбраний, як павич, вельможний пан зі шпагою на поясі озирається на неї і не приховує ласого погляду. На відміну від хлопчиська, що скрадається поряд і чекає, коли ж впаде на землю хоч одне гроно з повного кошика, вельможа хоче поласувати зовсім не виноградом. Жінка ж нікого й нічого не помічає навколо себе, вона думає про своє і посміхається своїм думкам…

Макар куняв на канапі в квартирі Кравця. Полотно Борис розгорнув на журнальному столику. Вдосталь надивившись на нього, він перевів погляд на Макара, який теж невідомо чому посміхався уві сні. Якщо в цієї баби є підстави сміятися, то в тебе, друже, навряд. Борис теж посміхнувся своїм думкам і набрав номер Таверне.

— Картина в мене. Здається, в повному порядку. Приємно чути… Так, ми не помилилися. Злочинець, — він подивився на Макара. — Не певен… Можливо, я знаю, де його тепер шукати. Так, поговоримо. Чекайте. Хвилин десять-п’ятнадцять.