Нонна Задніпряна - Наречена в чужому ліжку, Нонна Задніпряна

Спотикаючись, Міла увійшла до кімнати, де зовсім недавно вона одягала весільну сукню. Їй здавалося, що з того часу минула ціла вічність.

Усі чоловіки однакові. Її пальці смикали застібки сукні. Їм не можна довіряти. Жодному.

– Мила, що відбувається? – пролунав голос матері. Вона вбігла до кімнати, зачинивши за собою двері.

Міла витерла мокрі від сліз щоки.

– Не зараз, мамо.

– Але хіба ти не любила Ростислава? – Мати повернула Мілу спиною до себе і розстебнула їй застібки. Сукня зісковзнула на підлогу.

Міла повернулася і ногою відкинула сукню.

– Ні, мамо. Я не любила його. Я вирішила одружитися з тим, хто підходить мені. Мені здавалося, що, покладаючись на розум, я виграю більше, ніж роблячи ставку на звичайну сентиментальну нісенітницю. І ось що вийшло. – Вона невесело засміялася.

– Але чому? – Мати нахилилася і підняла білу сукню. – Чому ти не обрала того, кого любиш?

Міла втомилася. Їй набридло бути тактовною. Досить з неї ввічливих відмовок.

– Тому що я не хотіла, щоб усе закінчилося, як у вас із батьком.

– Ах, люба моя! – Мати обняла її.

Міла більше не було сил приховувати своє горе. Сльози струмками побігли по її щоках. Вона розуміла, що втіха, яку вона отримує в обіймах матері, не врятує її від жорстокої дійсності. Потрібно дивитися життю в обличчя, адже вона вже не дитина. Міла спробувала посміхнутися крізь сльози.

– Вибач мені, мамо. Я дуже засмучена. Мені не хотілося нагадувати тобі…

– Люба! – Мати обняла її міцніше. – Ми з твоїм батьком одружилися, вважаючи, що для шлюбу достатньо бути добрими друзями. – Мати погладила Мілу по спині. – Ми підходили один одному. Поступово я покохала його... ми збиралися викладати, у нас були однакові погляди і смаки.

Міла відсахнулася.

– Як у мене та Ростислава?

Отак іронія! Всі роки вона побоювалася піти стопами своїх батьків, боячись невдалого заміжжя. І ось, виявляється, вона мало не повторила долю батьків.

– Ах, мамо! Що я наробила! Я щойно прогнала чоловіка, якого по-справжньому кохаю!

– Це не страшно, якщо ти справді любиш його. – Очі матері блиснули. – Іди за ним, люба.

Міла кинулась до дверей.

– Міла! – Голос матері зупинив її. – Ти могла б спочатку одягтися.

Міла подивилася на себе і не змогла втриматись від усмішки. Репортери здобули б дуже пікантні знімки!

Вона поспішно натягла джинси та блузку – одяг, в якому прийшла до церкви. Тряхнувши головою, вона позбулася вишуканої споруди, викладеної вмілим перукарем, і зняла сережки з перлинами. Тепер вона готова зустріти свою долю.

Мати повісила весільну сукню на плічка.

– Де фата, люба?

– А хіба не все одно? – Міла перекинула сумку через плече. Тепер її не застануть зненацька: гаманець і телефон завжди будуть з нею. Вона знайшла їх. У пам'яті невиразно, як у тумані, спливло, як вони з Євою пакували подарунки. Все було б інакше, якби при ній виявився гаманець та смартфон. Якби Андрій розбудив її, якби вона вирушила додому до відплиття лайнера…

– Тобі ще знадобиться фата, – мати трохи посміхнулася, – наступного разу.

У Міли здригнулося серце. Можливо, їй не доведеться довго чекати. Може бути...

– Вона у суміжній кімнаті. – Міла відчинила двері і завмерла. – Але ж я не знаю, де його шукати!

– Хтось повинен знати.

І Міла знала хто. Людина, яку вона ніколи в житті не захоче побачити знову, людина, яка стояла за всією інтригою, – Ростислав Калнишевський.