Діана Вінн Джонс - Будинок безлічі шляхів

було би піти до Королівського особняка і розповісти Софі, що трапилося, але тим часом надворі вже геть стемніло. Софі зараз, певно, на званій вечері, сидить навпроти принца-лабокіна, а навколо запалені свічки і все таке. Чарліна сумнівалася, що ще раз наважиться втрутитися в перебіг урочистостей у Королівському особняку. До того ж Софі й так страшенно непокоїться через оту небезпеку для Моргана. Чарліні не хотілося додавати їй зайвої гризоти. А може, Кальцифер повернеться вранці. Як-не-як, він же весь із вогню. З іншого боку, такий сильний вибух міг знищити що завгодно. Чарліна уявила крихітні сині вогники, розсипані серед каменепаду… 

До вітальні зайшов Пітер і сказав: 

— Я знаю, що нам треба зробити. 

— І що ж? — в’їдливо поцікавилася Чарліна. 

— Нам треба піти до кобольдів і розповісти їм про Ролло, — заявив Пітер. 

Чарліна здивовано подивилася на нього. Тоді зняла окуляри і подивилася ще раз, уважніше: 

— А яке діло кобольдам до Кальцифера? 

— Жодного, — збентежено відповів Пітер. — Але ми можемо довести їм, що лабок заплатив Ролло, щоби той завдав їм клопотів. 

Чарліні страшенно кортіло встати і вперіщити Пітера по голові «Подорожжю чарівника». До чого тут кобольди?! 

— Треба йти вже, — переконував Пітер, — перш ніж… 

— Уранці, — твердо відрізала Чарліна. — Уранці, після того як ми підемо до скель подивитися, що сталося із Кальцифером. 

— Але… — почав Пітер. 

— Тому що, — квапливо перебила його Чарліна, гарячково підшукуючи відповідну причину, — Ролло зараз десь ховає свій глечик із золотом, а якщо ти збираєшся його звинувачувати, він має бути серед кобольдів. 

Як не дивно, Пітер трошки подумав і погодився з нею. 

— А ще нам треба прибрати спальню чарівника Норланда, — зауважив він. — Якби раптом його вже завтра повернули додому. 

— От і займися цим, — сказала Чарліна. А подумки додала: «Поки я не жбурнула в тебе книжкою. Або навіть вазою!». 

Розділ чотирнадцятий, 

у якому знову повно кобольдів 

Коли Чарліна прокинулася наступного ранку, вона й далі думала про Кальцифера. Вийшовши з туалету, вона побачила, як Пітер перестеляє простирадла на ліжку дідуся Вільяма, складаючи несвіжу постіль у торбу на прання. Чарліна зітхнула. Додаткова робота. 

— Зате, — пояснила вона Приблуді, кладучи на підлогу звичайну порцію собачого корму, — він матиме чим зайнятися, поки я шукатиму Кальцифера. То що, підеш зі мною до тих скель? 

Приблуда, як завжди, була готова йти з Чарліною хоч на край світу. Після сніданку собачка нетерпляче подріботіла за дівчинкою через вітальню до парадного входу. Проте до скель вони так і не пішли. Як тільки Чарліна поклала руку на клямку, з-за її спини на двері кинулася Приблуда і різко їх відчинила. Перед порогом стояв Ролло, простягаючи руку по щоденний глечик молока. Приблуда з тоненьким гарчанням кинулася на нього, схопила зубами за шию і приперла до землі. 

— Пітере! — закричала Чарліна, стоячи в калюжі розлитого молока. — Швидко сюди! Нам потрібна торба! 

Вона поставила на Ролло ногу, щоби втримати його на місці. 

— Торбу! Торбу! — щосили горлала вона. 

Ролло з усіх сил борсався і звивався в неї під ногою, тоді як Приблуда відпустила його шию, щоб обгавкати. Ролло вносив свою частку в загальний гармидер криками: «Рятуйте! Вбивають! Грабіжники!» — волаючи гучним скрипучим голосом. 

Пітер, треба віддати йому належне, примчав миттю. Він кинув лише один погляд на сцену на порозі, схопив одну з вишитих торб пані Бейкер і накинув її Ролло на ноги, перш ніж Чарліна встигла перевести подих, щоби все пояснити. Наступної миті він запхав Ролло в торбу вже цілого і тримав його на витягнутій руці, другою тим часом намагаючись залізти собі в кишеню. Торба смикалася, борсалася і розбризкувала молоко. 

— Гарна робота! — сказав Пітер. — Витягни в мене з кишені шворочку, гаразд? Ми ж не хочемо дати йому втекти. 

Коли Чарліна витягла в нього з кишені довгеньку багряну шворочку, він додав: 

— Ти вже поснідала? Добре. Зав’яжи торбу якомога міцніше. А тоді потримай, поки я зберуся, і можемо йти. 

— Грбможіф, грбраффя! — долинало з торби, коли Пітер передавав її Чарліні. 

— Цить, — наказала Чарліна і міцно взяла торбу обіруч за верхню її частину над багряною шворкою. Торба метлялася туди-сюди, а Чарліна тим часом спостерігала, як Пітер виймає із кишень куртки моточки кольорових ниток. Він пов’язав червону нитку на великому пальці лівої руки, тоді зелену — на великому пальці правої, тоді ще багряну, жовту і рожеву — на перших трьох пальцях правої руки, а чорну, білу і синю — на перших трьох пальцях лівої. Приблуда стояла на порозі, нашорошивши кошлаті вушка, і зацікавлено спостерігала за процесом. 

— Ми шукатимемо кінець веселки, чи що? — запитала Чарліна. 

— Ні, це я так запам’ятав дорогу до кобольдів, — пояснив Пітер. — Гаразд. Зачиняй двері та ходімо. 

— Гржаф! — заверещала торба. 

— І тобі того самого, — відповів Пітер, прямуючи до внутрішніх дверей. Слідом дріботіла Приблуда, а в хвості їхньої процесії йшла Чарліна з неспокійною торбою. 

У дверях вони повернули направо. Чарліна була надто зайнята, аби сказати, що це, на її думку, дорога до конференц-залу. Вона згадала, наскільки легко кобольди зникали і знову з’являлися, як сам Ролло на її очах немовби провалився під землю на гірському лузі. Їй здалося очевидним, що Ролло так само здатний пройти крізь дно вишиваної торби — і це тільки питання часу. Правда, вона однією рукою притримувала торбу, проте була впевнена, що цього не досить. Не звертаючи уваги на молоко, яке скрапувало в неї між пальцями, Чарліна намагалася втримати Ролло всередині за допомогою заклинання. Проблема була в тому, що вона не мала уявлення, як це робиться. Усе, до чого вона змогла додуматися, — це вчинити так само, як із заклинаннями на протікання труб. «Лишайся всередині! Лишайся всередині!» — думала вона про Ролло, погладжуючи низ торби. Кожне таке погладжування викликало в торбі здушений крик, що остаточно переконало Чарліну в тому, що Ролло таки дійсно намагається втекти. Тому вона просто йшла за Пітером, бездумно повторюючи кожен його поворот, і взагалі не запам’ятала дороги до кобольдів. Чарліна зауважила тільки, коли вони прийшли. 

Вони стояли перед величезною добре освітленою печерою, в якій метушилися юрми синеньких чоловічків. Було важко сказати, чим більшість із них зайняті, бо роздивитися печеру не давав дуже дивний предмет при самому вході. Предмет нагадував кінні сани, якими у Верхній Норландії користувалися взимку, коли випадав сніг і ставало неможливо їздити підводами чи каретами. От тільки ця штука не мала голоблі, щоб можна було б запрягти коня. Натомість ззаду стирчала величезна вигнута ручка, розкішно оздоблена завитками. При цьому предметі працювали десятки кобольдів, які повзали по ньому, ніби мурашки. Одні оббивали його всередині овечими шкурами, інші різьбили орнаменти, а ще інші малювали ззовні блакитні квіти на золотому тлі. Хоч що б це не було, після завершення роботи воно мало виглядати надзвичайно велично. 

Пітер звернувся до Чарліни: 

— Можна сподіватися, що цього разу ти поводитимешся ввічливо? Чи принаймні пам’ятатимеш, що треба бути тактовною? 

— Спробую, — сказала Чарліна. — Це залежить… 

— Тоді я сам вестиму переговори, — попередив Пітер. Він поплескав найближчу кобольдиху по плечі: — Вибачте. Чи