Діана Вінн Джонс - Будинок безлічі шляхів

— Кухарів пес? — запитала вона. 

Приблуда сором’язливо кліпнула. 

— Ой, Приблудо! — забідкалася Чарліна. — І хто ж знає, на кого вони будуть схожі! 

— Мусимо почекати і сподіватися на краще, — сказав дідусь Вільям. — Одне з цих щенят успадкує Ельфодар. Але в цих подіях є ще один важливий для нас аспект, моя люба дівчинко. Приблуда тебе обрала, а це робить тебе Стражем Верхньонорландського Ельфодара. А крім того, оскільки, як мені каже Білогорська відьма, «Книга палімпсеста» теж тебе прийняла… Адже прийняла, так? 

— Ну… е-е… Вона дозволила мені виконати свої заклинання, — визнала Чарліна. 

— Тоді вирішено, — сказав дідусь Вільям, задоволено відкидаючись на подушки. — Відтепер житимеш у мене як моя учениця. Тобі треба буде навчитися допомагати Приблуді належно захищати країну. 

— Так… ой… але… — промимрила Чарліна. — Знаєте, мама мені не дозволить… Вона каже, що чаклунство — це нереспектабельно. Щоправда, батько, думаю, був би не проти, — додала вона. — Але мама… 

— Я це владнаю, — сказав дідусь Вільям. — Якщо знадобиться, я попрошу повпливати на неї твою тітку Семпронію. 

— Є кращий вихід, — сказав король. — Я видам королівський декрет. На твою матір це справить враження. Розумієш, ти нам потрібна, моя дорога. 

— Так, але я хочу допомагати вам із книжками! — вигукнула Чарліна. 

Принцеса Хільда знов обережно кашлянула. 

— Я буду неабияк зайнята, — сказала вона, — ремонтом і переоздобленням цього особняка. 

Золотий зливок досі лежав на килимі біля її ноги. Вона легенько штовхнула його носаком туфлі. 

— Тепер ми знову платоспроможні, — радісно сказала вона. — Пропоную вам заміняти мене в бібліотеці, працюючи з моїм батьком двічі на тиждень, якщо чарівник Норланд вас відпустить. 

— Ой, дякую! — втішилася Чарліна. 

— А щодо Пітера… — почала було принцеса. 

— Вам не треба турбуватися про Пітера, — перебила її відьма. — Я залишуся з Пітером і Чарліною і наглядатиму за будинком принаймні доти, доки чарівник Норланд не стане на ноги. Може, оселюся там назовсім. 

Чарліна, Пітер і дідусь Вільям нажахано перезирнулися. «Я розумію, чому їй довелося стати такою зарадною, — подумала Чарліна. — Але якщо вона залишиться в дідусевому будинку, я повернуся до матері!» 

— Нонсенс, Матильдо, — сказала принцеса Хільда. — Пітером займатимемося ми, позаяк тепер очевидно, що він наш кронпринц. Пітер мешкатиме тут і приїздитиме до чарівника Норланда на уроки чарів. Тобі треба повертатися до Білогорії, Матильдо. Тебе там потребують. 

— А ми, кобольди, доглядатимемо за будинком, як завжди досі, — пропищав Тіммінз. 

«О, це добре, — подумала Чарліна. — Не думаю, що я достатньо привчена до хатньої роботи, а Пітер і поготів!» 

— Дякую, Тіммінзе. Дякую, Хільдо, — пробурмотів дідусь Вільям. — Сама лише думка про всю цю зарадність у моєму будинку… 

— Зі мною все буде добре, ма, — промовив Пітер. — Тобі більше не треба мене захищати. 

— Якщо ти такий впевнений, — засумнівалася відьма. — Мені здається… 

— А зараз, — сказала принцеса Хільда не менш зарадно, ніж відьма, — нам залишається лише попрощатися з нашими милими, помічними, хоча й дещо ексцентричними гостями, і помахати на прощання їхньому замку. Ходіть усі. 

— Гоп! — мовив Кальцифер і вилетів у димохід. 

Софі підвелася і витягла Морганові палець з рота. Морган прокинувся, озирнувся, побачив батька і почав шукати ще когось. Його личко спохмурніло. 

— Блим, — покликав він. — Де Блим? 

Морган розплакався. 

— А тепер подивися, до чого ти довів! 

— Я завжди можу знову стати Блимом, — запропонував Хаул. 

— Тільки спробуй! — сказала Софі й вийшла у вогкий коридор услід за Сімом. 

Через п’ять хвилин усі вони стояли на східцях перед парадним входом у Королівський особняк і спостерігали, як Софі й Хаул затягують Моргана, що плакав і впирався, у двері Мандрівного замку. Коли Морганові крики «Блим, Блим, Блим!» затихли за зачиненими дверима, Чарліна схилилася і тихенько мовила до Приблуди, яку тримала на руках: 

— Ти справді захищала країну, адже так? А я спершу навіть не помітила! 

На цей час половина мешканців Верхньонорландська зібралися на Королівській площі повитріщатися на замок. Вони з недовірою дивилися, як замок легенько піднявся в повітря і поплив у бік шляху, що вів на південь. То була навіть не вуличка — так, провулок. 

— Не влізеться! — перемовлялися люди. 

Але замок якось стиснувся, проплив вуличкою і зник з очей. 

Верхньонорландці радісно гукали, прощаючись із ним.