Ілларіон Павлюк - Білий попіл

— Чого під замком? — знову почувся бадьорий голос Теслі.

— Носа свого пхав, куди не треба, — відказав Семен.

— Відчиняйте, — нахабно закомандував єгер.

— Нам треба побалакати з ним, — трохи м’якше додав камердинер.

— Спершу ми його до сотника доправимо, — сказав Семен. — А потім уже балакайте, скільки влізе.

— Нам теж наказано його привезти, — відрізав Тесля. — Півночі ганяємося. Тож відчиняйте. Від сотника він нікуди не дінеться.

— Що так? — іронічно запитав Семен. — Анні терпець урвався?

Ми з Котелком перезирнулися.

— Ти мене чув, — сказав Тесля, і цього разу в його голосі бриніла погроза.

— Ми доставимо його сотникові — і край, — сказав Семен. — А далі — не наше діло.

— Так не піде! — відрубав камердинер.

Тиша.

— Е! Ти що, геть клепку стеряв?! — раптом закричав Семен. — Ти що робиш?!

Забрязкотіла упряж.

— Геть з дороги! — проревів Кисла Пика. — Чи ти оглух?!

— Хай коняка віддихне, — спокійно сказав Тесля.

— Куди розпрягати! — верескнув Семен, захлинаючись з обурення. — Н-но, рідненька!

Ляснув батіг. Тарантас зірвався з місця так, що ми з Котелком замалим не попадали.

— Стій! — пролунав крик.

Семен у відповідь тільки тряскав батогом і прикрикував на кобилу. І раптом — постріл! Куля пробила стінку тарантаса й просвистіла між нами з Котелком.

— На підлогу… — тихо сказав він, схопивши мене за плече.

— Н-но! — верещав Семен. — Припускай, рідненька!

Екіпаж мчав лісовою дорогою, як ураган. Дерева божевільно миготіли за вікном. Знову постріл! Ще один!

— Семене! — вигукнув Кисла Пика.

Кобила жалісно заіржала.

— Віжки! Кидай віжки! — знову заверещав Кисла Пика, а потім усе закрутилося. Підлога стала дибки, ми з Котелком, боляче стукнувшись лобами, впали спершу на двері тарантаса, а потім на стелю. На якусь мить я наче завис у повітрі… І щосили гепнувся спиною й головою об щось — чого я вже ніяк не міг завважити.

«Тільки б шию не зламати», — це було останнє, про що я подумав, перш ніж настала темрява.

Розділ 17

…Це неначе сон: вона дивиться мені в очі, обвиває мою шию руками, а за її спиною — безкінечне біле світло… Я знімаю зі своєї шиї хрестика з золотим силуетом Христа і згорьованими лицями янголів, що дивляться вниз, й надіваю на неї. А вона сміється, закидає голову. Але щось не те з її обличчям… Її губи — вони білі, ані кровинки… Безмежне світло за її спиною раптом перетворюється на темну втоптану землю, й вона падає на цю земляну стіну, глухо вдаряється об неї потилицею. Ще мить тому я обнімав її, а тепер здивовано дивлюся на свої руки і бачу на них густу темну кров. Витираю їх просто об землю. Тільки це вже не земля. Це дерев’яна підлога, і вона теж заляпана кров’ю. Моєю кров’ю, бо обличчя моє розбите, і я мало що можу побачити, бо очі геть запливли… Переді мною — розгорнута Біблія. Вона теж лежить на підлозі, і на її білі сторінки падають червоні краплі. І ось чергова краплина застигає в повітрі й розпливається вигадливим червонястим візерунком у воді довкола. Немає ніякої підлоги, і Біблія з заляпаними кров’ю сторінками повільно опускається в темінь глибокої ріки. А я рвусь до поверхні крізь завислу над головою криваву хмару, і перші сонячні промені ледве прозирають крізь багряну пелену, аж поки моя голова не пробиває тверде річкове плесо…

Я судомно вдихаю, рвучко сідаю на ліжку.

Напівморок. Світанок. Не знаю, де я. Це якась хата. Радше навіть халупа. Рибальська, судячи з розвішаних для виправи неретів. Голова тяжка, ніби після бурхливої ночі, напоєної досхочу вином… А втім, вино ж таки й справді було. Вино, а потім ще пиво… Потім…

Перед моїми очима знову закрутилися нутрощі екіпажа, і ми з Котелком під час падіння: наче монетки, що безладно калатаються в кварті жебрака… Накотилась нудота.

Я ледве втамував спазм у горлі й не виблював. І річ не в пійлі, певно, що ні. Схоже, я таки міцно навернувся головою.

Навкруги було тихо. Полежавши трохи, спробував підвестися.

У моїх ногах, у темному кутку біля ліжка, щось виднілось. Якась тінь. На мить здалося, що це людина на ослоні. Я придивився. І справді, до біса нагадує людський силует, тільки геть нерухомий. Що це? Камзол на вішаку? Чи це Котелок там сидить?

— Олесю, — покликав я. — Це ти?

— Отямився нарешті! — вигукнув жіночий голос. — Я задрімала!

Настя кинулася до мене й турботливо поклала руку на лоба.

— Як ти? Боже мій… Лежи-лежи… Водички хочеш?

Пити й справді хотілося, тож я кивнув.

Спробував сісти, та голова страшенно паморочилася, і я знову ліг. Настя повернулася з чашкою. Вона підтримувала мене за потилицю й поїла, наче дитину.

— Де ми? — запитав я.

— У безпеці. Не треба говорити. Краще поспи…

— Я пам’ятаю, як тарантас перекинувся…

— В урвище, — кивнула вона. — Я випадково вас помітила…

— Де Олесь?

— Рибу ловить. Йому краще, ніж тобі.

Настя взяла черпак з водою й дістала рушник. Викрутивши, хотіла покласти його мені на голову.

— Не треба, — сказав я і взяв її за руку.

— Тобі допомагало… Коли марив, — вона не висмикнула руки, а натомість взяла мою долоню й ніжно провела по ній пальцями.

— Я марив? Давно тут?

— Дві доби, — сказала вона.

— І про що я марив?

— Кликав когось… Плакав…

— Кого? Називав ім’я?

Я знову спробував підвестися, та вона не дозволила.

— Я не змогла розібрати, — сказала Настя.

Ми вмовкли. Потім вона запитала, поглянувши на мене впритул своїми очиськами:

— Це — жінка?

Образ у білому сяйві знову постав перед очима.

— Я не пам’ятаю її імені, — сказав я. — Але ви з нею схожі.

— Схожі? — перепитала Настя з образою в голосі, та я не надав цьому значення.

— Дуже…

— Вона чекає на тебе в Києві?

Настя хотіла, щоб запитання прозвучало байдуже, та їй не вдалося приховати почуття: в цьому запитанні крилися виклик, образа і навіть щось штибу: «Якого ж тоді дідька ти тут розлігся».

— Ні, — відповів я. — Це було дуже давно. Двадцять років тому. Я ж казав, що навіть не пам’ятаю її імені.

— Ти любив її? — запитала Настя стишено.

— Так.

Вона легенько стиснула мою руку, а потім запитала:

— Чому ти казав: «Пробач»?

— Я так казав?

Вона не відповіла. Не знав, що й сказати, бо мало що міг пригадати. Лише почуття, незрозумілі для мене самого…

— Знаєш, Настю… Я заподіяв тій дівчині страшного лиха.

— Ні! — гарячково вигукнула вона. — Ти не міг!

І Настя обняла мене — ніжно й водночас міцно.

— Я боялася, що ти помреш, — прошепотіла вона. — Спершу подумала, що вже вмер. Аж ні — живий: я вухо до губ твоїх притулила, а ти дихаєш… Я кричала, щоб ти отямився… І навіть по щоках била. І плакала дуже. А потім Олесь застогнав, він теж живий був. Спершу збиралася сама тебе тягти… Потім по батька побігла. Ми вдвох і перенесли вас сюди… Олесь через дві години вже трохи оклигав.

— А Марко і Семен?

— Семен вище на схилі був. Батько сказав, що куля… А Марко — він на дереві… Аж груди йому прохромило…

Вона раптом випросталася й провела по щоках, намагаючись приховати сльози. Забрала черпак з водою й заходилася квапливо викручувати рушник, повісивши його потім сушитися.

— Настю, — покликав я.

— Що? — вона сором’язливо ховала лице.

— Ти дуже хороша, — сказав я.

— І ти, — вона мовила це зовсім тихо.

— Де ми? — знову запитав я.

— У хатині біля річки. Мій батько