Ілларіон Павлюк - Білий попіл

спиняється тут, коли рибалить. Тобто коли раніше на рибу ходив — тепер уже старий став.

— А я?

— А що ти?

— Старий?

Настя всміхнулася.

— Дурний.

Вона переставляла якесь кухонне начиння на полиці.

— А тобі скільки років? — запитав я.

— Двадцять один.

— Отже, тоді тобі був лише рочок…

Настя раптом впустила глиняну чашку, і та розбилася. Потім мовчки вийшла. Повернулася. Видно було, що вона спохмурніла, засмучена. Без жодної потреби взялася прибирати в цій пустій хатині, переставляти якісь поодинокі речі, хоча всі вони ніби й так були на своїх місцях.

— Настю… Що з тобою? Ти образилася?

Вона витирала ганчіркою стіл, збитий з нетесаних дощок. Потім із досадою кинула ганчірку на стільницю.

— Я ж казала, що тобі треба їхати звідси! Чому ти не послухався мене?!

Вона ось-ось могла розплакатися.

— Та я ж майже впіймав цього негідника!

— Кого? — здивувалася Настя.

— Хому! Хому Брута! Я ще не все розумію… Але правда в тому, що він — негідник. Навіть якщо Соломію вбив не він… Цього я не зовсім певен… Проте й інших злочинів він накоїв достатньо…

— Інших злочинів?

— Це довга історія… Скажи, чому сотник оберігає Хому?

— Як то — оберігає? — моє запитання її спантеличило.

— Та отак! Інакше як пояснити, що він, не ховаючись, прийшов на поминки Соломії…

— Що ти таке кажеш!

— Що?

— Хоми Брута не було… — Настя затнулась, і я безпомильно розпізнав брехню, яку вона прикусила на язиці.

— Хоми Брута не було на поминках? Ну ж бо, Настю, скажи це. І перехрестись — мені вистачить.

Вона поглянула на мене з німим благанням.

— Ти не розумієш…

— Він був там, — сказав я їй. — І ти його бачила так само, як і мене. Авжеж?

— Так… — відповіла вона ледь чутно.

Я кивнув, не збираючись більше їй допікати.

— Ну, ось, — сказав я. — Картина майже склалася докупи. Розгадка десь поруч. Та вона може й зачекати: варто лишень упіймати цього Хому та притягти до сотника. До якого в мене теж чимало запитань. Але з Брутом у нас тепер свої порахунки…

— Ти ненавидиш його? — запитала вона з дивним переляком у голосі.

— Брута? О, так! Після всього, що я про нього взнав… І ще більше — через те, чого ще не розумію.

Я помітив, що мої слова дуже засмутили Настю.

— Що? А тебе його доля чому тривожить? Він тобі родич?

Вона похитала головою.

— Твій коханий?

Настя знічено всміхнулась, та все одно похитала головою у відповідь.

— А що тоді?

— Я не вірю, що він убив, — сказала вона.

Не вірить… Цікаво, що вона скаже, коли взнає про мої сумніви щодо самого факту існування Соломії… Чи з неї поки що досить?

— Слухай-но, — раптом згадав я. — У твоїх батьків були ще діти?

— Ні. Я — єдина пізня дитина.

— А дитя, яке… Народилося мертве… Ти знаєш щось про це?

Вона здивовано обернулася:

— Так… Давно… Задовго до мого народження. А як ти взнав?

— Вона жива! Я й гадки не маю, як це сталося, бо стара Марфа не встигла розповісти мені все… Але та дитина жива! Стара зізналася, що вкрала її й комусь продала.

— Марфа? Марфа призналася, що вкрала й продала дитину? — перепитала Настя, хапливо сівши біля мене на ліжко. — Вона сказала, кому?

— Ні… Нічого більше… Але…

— Що? Що ти ще знаєш?

Вона дивилась на мене розширеними очиськами так, наче вмирала від спраги, а в моїх руках була чаша з водою.

— Це тільки здогад… Просто я не розумію, навіщо Марфа почала все це розповідати саме мені… А якщо врахувати, що я й сам не знаю, де і як з’явився на світ білий… Якоїсь миті я навіть подумав…

Я замовк, бо не був певен, чи варто казати їй це, а тим більше — як саме це сказати.

— Це дурня, мабуть, але я подумав, що Марфа розповідає мені історію мого власного народження…

— Ні, — вона всміхнулася. — То була дівчинка. Сестра. Я знала про цю історію з дитинства й часто сумувала, що сестричці не судилося прийти на цей світ… А тепер, виявляється, вона жива…

— Який же я дурень! — почувався вкрай безпорадно від свого здогаду. — Та звісно ж… До чого тут я… Просто чомусь приверзлося…

— Я б не хотіла, щоб ти був моїм братом, — швидко сказала вона.

— Ти б не хотіла мати такого брата, як я?

— Тільки не брата!

Перш ніж я второпав сенс її слів, вона ніжно й жадібно поцілувала мене, — і цілунок цей був глибокий та вишуканий, запаморочливо довгий і водночас неймовірно короткий…

Коли Настя відхилилась, я не розумів, скільки проминуло хвилин чи, може, секунд…

Я почувався, ніби потрапив у центр дзиґи: так усе закрутилося в голові…

Почасти це, звісно, можна було би пояснити струсом мозку… Але тільки почасти.

— Настю…

Вона вийшла, не подарувавши мені змоги поглянути їй в очі, й цього разу довго не поверталась. Я чекав на неї, аж поки дрімота зморила мене.

…Безкінечно довга біла лінія — вона накреслена крейдою на підлозі, і я наче лечу над нею, намагаючись знайти кінець… Та лінія безперервна… Це — коло…

— Не можеш переступити лінію, так? — чую голос і тут-таки бачу Івана.

Він сидить у кутку кімнати, на стільці, з пістолем на колінах, а його голова — прострелена і зяє здоровенною дірою там, де над лівим вухом вийшла куля.

— Ти не можеш увійти в коло, — каже він.

— Можу, — відповідаю я й обертаюся обличчям до центру кола.

Посеред нього на ліжку лежить стара Марфа.

— Води… — просить вона хрипко, звівши на мене погляд затуманених очей.

Тільки тепер я бачу себе збоку. Склянка вже у мене в руці. Я швидко несу її Марфі, та раптом наче вдаряюсь зі всього маху в невидиму стіну. Вода розхлюпується. Стара скрикує, як обпечена.

Вона зирить на носаки моїх черевиків, що так і не переступили накресленого на підлозі кола, зупинившись за якийсь сантиметр од нього.

— О Господи! — вигукую я, і в моєму голосі звучить фальшивий переляк. — Зараз витру!

Я ставлю склянку на підлогу, беру з секретера серветку й стаю навкарачки. Не зводячи з Марфи насмішкуватого погляду, витираю разом із розлитою водою частину накресленого крейдою кола. Бабця завважує це й харчить у нападі тваринного жаху.

— Що з вами? — питаю без тіні тривоги в голосі.

— Діло в тому, що тепер у її колі є прогалина, — зі знанням справи озивається зі свого стільця Іван, задумливо встромивши руку в дірку на скроні. — Усе діло в прогалинах.

Я дивлюся на нього й киваю з невловимим усміхом на вустах. Він киває у відповідь і, витягнувши з голови перемащену кров’ю руку, підбадьорливо показує мені великий палець.

Тоді я заходжу в коло через протертий щойно розрив і наближаюся до побілілої від жаху старої на ліжку. Я нахиляюся до самого її вуха.

— Це я, — шепочу пупорізці, і слова ці звучать так лиховісно, ніби в них є щось приховане, зрозуміле тільки Марфі…

А наступної миті вікно Марфиної кімнати розбивається від удару й сухеньке тіло старої вилітає крізь нього разом з уламками віконниць і тисячами скляних леліток.

Скрикую. Сон як рукою зняло.

— Тихо-тихо… — до мого чола торкається прохолодна Настина долоня. — Ти весь гориш…

Дзюрчить вода, й за мить дівчина прикладає вологу тканину до мого лоба.

— Ти мариш… — каже Настя.

— Сон… — спробував пояснити я, та вона дбайливо накрила мої губи своєю долонькою.

— Не кажи нічого, — мовить вона ніжно. — Я дала тобі настій