Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Заплющивши очі, спробував розслабитися. Моя рука обмацувала гарячу постіль, намагаючись відшукати хоч якусь прохолоду… І намацала діру. Діру в сіннику. Та це не просто діра. Щось із нею не так… І тут до мене доходить: це ж нора! Щуряча нора, я чомусь певен цього!

Намагаюся сказати Насті про це важливе відкриття, та в мої пальці впиваються гострі, як леза, щурячі зубки. Відсмикую руку, шумно вдихнувши, й дивлюся на Настю. Вона нічого не помітила й щось розповідає мені з турботливою усмішкою на лиці, її губи беззвучно ворушаться. Намагаюся покласти руку на ліжко, та тільки-но мої пальці торкаються постелі — вони тут таки натикаються на нори і щурячі писки, що вистромлюються звідти!

Тоді силкуюся закричати Насті, щоб перестала теревенити й допомогла мені!

Та щойно відкриваю рота, з нього вилазить здоровенний товстий пацюк, перекривши мені горлянку своїм лискучим тілом…

…Я жалісно простогнав і прокинувся.

Насті поруч не було. Рушничок на моєму чолі — сухий і гарячий.

Я похапцем обмацав рота, руки, подушку… Жодних щурів… Авжеж, ніяких щурів…

У кутку ліжка, у мене в ногах, знову забовванів темний силует.

— Настю, — гукнув я. — Ти спиш?

— Вона кудись вийшла, — відповів мені знайомий голос, і я здригнувся.

— Каторжанська душа! Томаш!

Спалахнув сірник, освітивши його лице лиховісним оранжевим світлом. Він стискав у зубах самокрутку і посміхався.

— Що ти тут забув?! — запитав я.

— Мені сказали, що ти шукав мене. В суботу вночі.

— Хто міг тобі це сказати? — здивувався я. — Я запитував про тебе лише в шинкаря… А він — мертвий…

Спогад сплив перед моїм внутрішнім зором і був іще реальніший, ніж метушливі щурі на постелі: шинкар стоїть, витріщивши очі, й тримається обома руками за горло. Він ніби тут, у хатині, і з-під його пальців пробивається тугий струмінь крові. Вона б’є просто в мій бік, гарячі бризки падають мені на лице, сорочку, постіль, — усе заливає ясний багрянець.

Я скрикую й судомно витираюся, та ні крові, ні шинкаря в хатині, звісно, немає.

— О, братику, — похитав головою Томаш. — Добряче тобі перепало.

Затягнувся, й кінчик цигарки підсвітив його обличчя, перетворивши на жахливу машкару.

Я знову влягаюся, тривожно оглядаю свою сорочку та постіль… Томаш допитливо позирає на мене.

— То що ти хотів од мене? — буденно запитав він.

— Я знаю, хто ти.

— Он воно як? — у напівмороку кімнати зблиснула його білозуба усмішка. — І хто ж?

— Ти — Хома Брут!

Томаш і далі незворушний, ніби чекав од мене саме цих слів. Але нічого не каже, щоб я міг провадити далі, — та я замовк. І тоді заговорив він:

— Що слід зробити з вбивцею панночки?

— Так чи ні? — вигукнув я. — Ти — Хома Брут?!

— Спробуй почути моє запитання, — наполяга він. — Ось ти знайшов убивцю, і його життя в твоїх руках. Що ти з ним зробиш?

— Віддам на суд, — тільки й відповів.

— А якби ти був суддя. На що заслуговує вбивця панночки?

— Отже, вбив усе ж таки не ти… — зронив я. — Так? Якщо не ти, тоді зрозуміла твоя зацікавленість цим ділом. Не збагну лише, чому тобі дозволяють розгулювати так просто хутором, якщо тут усі вірять у твою вину…

— Ну, вірять, скажімо, не всі. Сотник у глибині душі не вважає Хому Брута вбивцею. Ти знав це? А ось його жінка — от вона б задушила Хому власними руками…

— Господи… Тепер ясно… — я сів на ліжку, хоча голова знову запаморочилася. — Між вами угода, так? Сотник гарантує тобі безпеку і свободу до кінця розслідування, а ти не маєш права назвати мені свого справжнього імені. То ось чому сотник сказав, що не бачив на поминках Томаша Болгара! Він бачив тебе — Хому Брута! А про те, що це ти сам писав йому, а ніякий не Томаш, він і не здогадується!

Я дивився вже не на нього, а кудись углиб своїх міркувань, обхопивши голову, наче руки могли приборкати завихрені думки.

— Інше незрозуміло, — вів я далі. — Навіщо було тобі писати ті листи? І там, біля верби, ти ж майже переконав мене, що вбивця — саме Хома… Стій! Стій-стій-стій… Але ж і не було ніякого вбивства сорок днів тому! Олесь узагалі не певен, що сотник мав дочку!

Я поглянув на нього. Томаш широко посміхався.

— Що?

— Дуже непогано! — сказав він і, затиснувши цигарку в зубах, поплескав у долоні. — Дуже непогано, пане Білий. Та є одна дрібниця, якої ти не врахував. А вона, до речі, руйнує твої теоретизування, розбиває їх на друзки.

— Яка ще дрібниця?

— Скоро взнаєш, — пообіцяв він, підвівшись. — Мені пора.

— Я нікуди тебе не відпущу! — спробував підвестися, але підлога зрадливо хитнулася під моїми ногами, змусивши повалитися на спинку ліжка.

— Ти занадто слабкий… Набирайся сили, а тоді приходь по відповіді.

— Куди приходити? — запитав я, коли Томаш уже стояв біля дверей.

— На той бік хутора, де верба. Третя хата.

Він відчинив двері й вийшов. А за мить знову зазирнув і запитав:

— То якої ж кари заслуговує панноччин убивця? Ти так і не сказав.

— Я не суддя. Та вбивці заслуговують смерті. Завжди так було.

— Саме так! — він підняв угору палець і за мить зачинив за собою двері.

— Чекай! — крикнув я.

І хоча хитало мене немилосердно, поваландався до дверей. Підлога гойдалася піді мною на кожнім кроці, ніби ця рибальська хатина перетворилася на шхуну посеред лютого шторму.

Коли нарешті дійшов до дверей, то з подивом усвідомив, що не можу знайти ручку. Ручки на дверях не було! Взагалі! Я спробував зосередитися… Вона має тут бути. Адже він щойно вийшов!

Але не було ні ручки, ні самих дверей, — тільки дощана стіна… І тоді я відчайдушно загрюкав по ній.

— Томаше! Вернись!

Розділ 18

Я гупав і кричав, вигукував його ім’я, аж поки двері відчинилися, штовхнувши мене. Зрозумів, що шукав ручку на дверях зовсім не там… Я зашпортався й неодмінно упав би навзнак, та мене підхопили чиїсь дужі руки.

— Отакої… Куди це ви зібралися?

Це був Котелок.

— Олесю… — видихнув я. — Хома Брут щойно був тут!

— Хто? — здивувався він, обережно посадивши мене на підлогу, бо стояти я не міг.

— Він марить, — сказала Настя, яка щойно показалась у дверях. — Я запарю ще зілля…

— Не марю! — вигукнув я. Котелок допоміг дістатися ліжка, і я не опирався. — Чи все ж таки марю…

Згадав щурів і шинкаря, який забризкав тут усе своєю кров’ю…

— Батько казав, що так може бути… — сказала Настя, намагаючись розпалити вогонь у невеликому коминку. — Треба багато спати.

— Ти сам як? — запитав я Котелка.

— Та краще за вас… Зараз осьо риби насмажу… Поки ви не оклигаєте, будемо тут, а потім уже подумаємо, що робити.

Він підійшов до Насті, щоб допомогти розпалити вогонь. За хвилину я почув, як затріскотів хмиз.

— Послухайте, — раптом сказав я. — Якщо це було марення, то дуже реальне… Він сидів он на тому ослоні й курив самокрутку. І якщо мені це все наснилося, то, звісно, недопалка ви там не знайдете… Та все ж таки… Щоб мені було спокійніше…

Олесь усе зрозумів і мовчки пішов до ослона. Став навколішки, зазирнув під нього і під ліжко, уважно обдивився підлогу.

— Ніхто не може знати, що ми тут, — сказала Настя. — Отже, ніхто не міг сюди прийти.

— Твій батько знає…

— Він би нікому не